А тепер доля повернула ось так на всі сто вісімдесят градусів.
Тарас Павлович жив з розмахом такого рівня, що заздрість в мені піднімалася до самісінького горла і мало не вихлюпувалася – величезна хата. Коли я кажу величезна – то це щира правда, величезний триповерховий будинок з великим підвальним приміщенням. Все це обнесене таким же мурованим парканом з велетенською брамою під аркою з левами.
На подвір’ї панував безлад і посеред нього був виритий басейн.
В хаті все було як не дубове, то букове в впереміш зі шкірою. Зі стін дивилася гордовита дружина то сама, то з дітьми.
Ми там були присутні якоїсь нагоди, певно його дня народження, це було давно. Тому я вже не пам’ятаю, що саме нас туди привело.
Тарас Павлович ще хвалився, що всім трьом дітям купив квартири та будинки, бо він не просто чоловік, а де всі букви великі.
Звичайно, що машину мав теж собі під стать – великого джипа і теж обіцяв, що купить дітям по машині, як лише вони підростуть.
Покидала я тоді той будинок з чітким усвідомленням, що ніколи не матиму подібного. Ніколи. Ми верталися разом з чоловіковими колегами, бо власного авто у нас не було. Їхали в панельку, яку нам залишила моя мама і яка волала про капітальний ремонт.
Далі мій чоловік пішов під скорочення, часи тоді були складними і його вирішили просто звільнити. Тоді Тарас Павлович з моїм чоловіком не церемонився, сказав. Що той найменше працює на фірмі, тому має піти, щоб старі працівники залишилися.
Ніби справедливо. Але якщо врахувати. Що старі працівники просто відверто халявили і халтурили, а мій чоловік був дуже відповідальним і працьовитим, то який з нього керівник?
Отакий, що тепер проситься до мого Назара Васильовича на роботу!
Звичайно, що Назарові це було як медом по душі. Але я йому сказала:
– Нащо тобі його до себе? Він був некомпетентним і таким і залишився? Він тобі так багато добра в житті зробив, що ти йому чимось зобов’язаний?
Чоловік ніби й погодився з моїми аргументами, але все ж зустрівся з Тарасом Павловичем.
Зустріч справила на нього гнітюче враження.
Від Тараса Павловича пішла дружина, а діти з ним навіть не спілкуються.
– Розумієш, Надіє, він таким був, як то кажуть хапугою – все брав, щоб в сім’ю принести. Бувало замовлень купа і він стає робити разом з усіма аби було грошей більше аби він хату добудував чи ще одну купив. Все вкладав в родину. В дітей. Я не бачив аби він когось пригостив просто так, якщо вів когось в ресторан, то для того аби для себе отримати вигоду. А тепер його жінка сказала, що їй того всього не треба і вона його терпіла заради дітей. Діти підросли і пора їй влаштовувати особисте життя! а їй вже за п’ятдесят, тому треба спішити. Діти, які нічого не вміли робити, окрім як на батька надіятися дотепер в його кишеню заглядають.
Я сиділа і не вірила вухам. Те. Чому я так заздрила колись просто в один момент щезло! Людина, яка всього себе вкладала в те аби забезпечити свою родину на роки наперед не отримала ніякої подяки, а лише докори!
Виявляється, з ним було погано і некомфортно. І тепер чоловікові в шістдесят років прийдеться все починати з початку.
– Ти його взяв на роботу, – питаю я Назара.
– Та взяв, але бачу по ньому, що він любить вже в чарку зазирати. Тому не знаю чи втримається, чи ні. Мені його просто шкода, бо нікому такого не побажаєш…
А от я не знаю, я б не приймала. Так, його шкода, але він і сам в житті не був ангелом. Чому ми маємо йому співчувати, а не його найрідніші?
Фото Ярослава Романюка.
