fbpx
Історії з життя
До санаторію вона поїде, трудолюбка! Втомилася! Від чого ти втомитись могла у своєму віці? Ні дітей, ні сім’ї, робітниця! – Мама так обурювалася, що я думала, що телефон розплавиться

З одного боку, мені соромно, що я не поїхала до батьків на Різдво, але з іншого – я так добре відпочила, тепер хоч сили жити є. Із батьками б так не вийшло. Вони самі не вміють відпочивати і мені б не дали. Для них найкращий відпочинок – це зміна діяльності. Наприклад, якщо втомилася від готування їжі, то йди помий посуд.

Мама з татом живуть у передмісті. Вони мають свій великий будинок, а ще вони тримають курей, гусей, качок, кіз і навіть корову. Ну і від обов’язкового городу нікуди не подітися – у них велика ділянка, на ній купа всякої всячини.

Я виросла тут, мені звично доглядати тварин, порпатися на городі, допомагати по дому. Уся ця метушня мені знайома, і в дитинстві я хоч і не була в захваті від усієї цієї роботи, але подітися було нікуди, це сприймалося як належне.

У студентстві вдома я бувала рідше, але теж допомагала в міру сил. Хоча це вже починало обтяжувати, особливо, коли ти тільки здала сесію, за кілька тижнів безсоння, і всі думки тільки про те, щоб впасти в ліжко і три дні спати, прокидаючись тільки на їжу та туалет. Але мені такої розкоші ніхто вдома не давав.

– Ти так усе життя проспиш! Дівчина молода, а все б тобі спати та їсти. І в кого ти така ледача? – обурювалися батьки на два голоси.

Бути ледарем мені не хотілося, тому я піднімалася і йшла займатися справами, знаючи, що спокійно полежати і виспатися мені не дадуть.

Коли навчання в університеті залишилося позаду, я вирішила залишатися у місті. У рідному селі я собі місця не бачила. Обзаводитися чоловіком, домом, дітьми та господарством у мої плани не входило. Принаймні найближчими роками.

Знайшла собі роботу, винайняла квартиру, почала вибудовувати своє життя. Це батькам не сподобалось. Вони розраховували, що я буду під боком, розраховували на мене як на ще одну робочу силу, але не склалося, не зрослося. Я намагалася їздити на вихідні до них, щоб допомогти їм із справами. А моя допомога сприймалася так, наче я мусила це робити.

– А хіба ти не повинна? Хто ж нам із батьком ще допоможе? У нас тут роботи завжди вистачає, це тобі не в твоєму офісі по клавішах клацати і папери перебирати.

Я була і не проти допомагати, якби робота все-таки чергувалася з відпочинком, але виходило так, що в п’ятницю вже до ночі я приїжджала, завалювалася спати, а в суботу о сьомій ранку мама зі словами “ти що, спати сюди приїхала” вже мене будила. Звісно, ніякого відчуття відпочинку не було, а найщасливішим моментом тижня був вечір неділі, коли я поверталася від батьків додому до себе і вже о десятій вечора падала спати, бо напахалася, як коник, за вихідні.

У такому ритмі я протрималася більше півроку, доки не зрозуміла, що організм просто розвалюється і потребує відпочинку. Я почала приїжджати до батьків раз на два тижні. Я про себе стільки наслухалася через це рішення. Лінива і ледарка були найневиннішими словами.

Проте всі тривалі вихідні я проводила у батьків. Кажу ж, у них завжди знайдеться робота – свій будинок, своє господарство, а навесні та влітку ще й город.

– А чим тобі в місті займатися? Ні чоловіка, ні дітей. На ліжку лежати та ногою в повітрі балакати? Тут хоч нам допоможеш, а то дай тобі волю, ти зовсім розлінишся за лічені дні, – твердо були переконані батьки.

Сперечатись і щось доводити їм було марно, тільки собі настрій зайвий раз псувати. Тож мені було простіше приїжджати до них. Так було до цих різдвяних вихідних, які я вирішила провести у санаторії.

Рік видався дуже нервовим щодо роботи. Змінилося керівництво, почалися підкилимні ігри за місце під сонцем, ще одна з колег пішла в декрет, на мене обвалилися ще й її обов’язки. Загалом, наприкінці року в мене вже реально смикалося око. Я розуміла, що ще однієї такої гонки я можу не витримати, а загриміти у стаціонар у неповні тридцять років, це явно не те, до чого варто прагнути.

Тому я шукала собі якогось санаторію, де можна буде оновитися, так би мовити, подихати повітрям і нічого не робити. Мені реально був потрібний цей відпочинок. Я це розуміла, а батьки ні. Коли я сказала, що не приїду на свята, на мою голову посипалися звинувачення в лінощах, у небажанні допомагати батькам, любові тільки до себе.

– До санаторію вона поїде, трудолюбка! Втомилася! Від чого ти втомитись могла у своєму віці? Ні дітей, ні сім’ї, робітниця! – Мама так обурювалася, що я думала, що телефон розплавиться.

Було бажання здати всі квитки, скасувати поїздку і вирушити до батьків, щоб уникнути цих розмов, але я розуміла, що без цього перепочинку я просто не зможу нормально працювати наступного року. Я поїхала до санаторію. Відпочила чудово, але не могла викинути з голови батьківське несхвалення. Вони навіть слухавки не беруть із мого номера і з Різдвом мене не привітали.

Я не жалкую про те, що поїхала відпочити, якщо чесно. Розумом розумію, що це було мені дуже і дуже потрібно. Але тепер треба якось позбавитися почуття провини та налагодити стосунки з батьками, які не хочуть йти на контакт.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page