До села я вирішила їхати з самого ранку, на шосту годину, щоб ніхто мене не бачив. Якось вже так вийшло, що для сільських я була тією, що проміняла все на місто, а для мого міського чоловіка так і залишилася тією, з якої ніяк село не витягнеш

Я чесно намагалася годити і тим, і тим, але у мене не виходило. Я навіть міняла мову на суржик, щоб не говорити літературною, але все одно чула:

– Що то у тебе за вислови такі, точно не наші.

А вдома діти мої не знали жодного слова з діалекту, навіть мене питали, що то таке «димка», бо десь вичитали в оповідання, а що означає – не знали.

І так я жила, половинчасто, сама не знаючи, де та золота середина. Батьки ображалися, що не часто буваю, чоловік з дітьми ні ногою в село, а чого я хотіла? Та спокою.

І ось діти виросли, а чоловік мені й каже:

– Я вже не в тому віці аби перед кимось відчитуватися, тому скажу тобі прямо: я все життя любив одну жінку, вона мені зараз написала, що овдовіла і я хочу поїхати до неї, я маю скористатися цим шансом.

– Я це знала, – відказала я.

Ні, справді, я знала це, ну не може людина вас ввесь час повчати, якщо любить, має хоч на п’ять хвилин залишити вас у спокої, а не витрачати всі свої сили аби схилити вас до якогось певного стилю в одязі, манері говорити, радити яку зачіску носити, який макіяж… Я не знаю, чого я це дозволяла з собою робити, думала, що він мені підказує, щоб мені легше було? напевно так і було.

Тільки вже пізніше дійшло, що мені геть не легше від цих уроків.

Матвій поїхав до коханої, а я поїхала в село, подумала, що закриюся в батьківській хаті і хоч відісплюся.

До села треба було ще йти пішки кілька кілометрів, але я насолоджувалася кожним кроком і тишею, і росою на квітах, і переспівом птахів.

Колись я любила як на світанку тьохкає соловей, мені завжди здавалося, що він шкодує, що пройшла ніч і просить сонце зачекати і дати йому доспівати пісню, коли його ніхто не бачить.

Бо ж то люди, одразу скажуть:

– То таке мале і сіре, як може бути такий голос в такого?

Мама мені зраділа:

– Ти з якого автобуса? Чи ти таксі брала?

Для мами взяти таксі до села, то був найвищий пряв марнотратства.

– Ні, просто повільно йшла.

– Ну дивися, копійку треба берегти, ти ж бачиш, які часи?

– Того й приїхала, поживу трохи у вас, на харчах зекономлю.

– О, це діло, це правильно, чого в тому місті гроші витрачати?Та й нам поможеш…

А далі, як то буває в селі, мені знайшли роботу, а як не було, то мене наче в оренду здавали родичам.

– Валя приїхала, так, то вам піде і підсобить.

Отак я в тіток і бабок полола і обертала, терла і мила, і відчувала так, наче нема на світі кращого заняття. Спина нила, але душа геть не боліла.

Коли через два місяці зателефонував Матвій, де я є, бо він приїхав і треба поговорити, то я відповіла, що в селі.

А далі заговорила до нього по-сільському, що його завжди виводило з себе от і цього разу спрацювало – він кинув слухавку.

Що ж, він таки свій урок не вивчив, а от я так, восени буду здавати екзамени, бо всім треба допомогти копати картоплю, «бульбу», як у нас кажуть.

Кому я треба, то приїдуть до мене, допоможуть і зрозуміють. Я чекаю насамперед цього від дітей, але вони ще не йдуть. Як думаєте, вони прозріють?

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page