Одягаю дітей в садок… Молодший вередує і відмовляється йти ..
– Добре! – сміюся я. – Із задоволенням побуду в садку за тебе. Хоч висплюся за останній час …
– Тебе не пустять, – зітхає малюк -ти не маленька…
Старша аж підстрибує.
– Ти що? Мама маленька, у неї ще батьки живі…
Я навіть забула, яким боком колготи одягаються! Вустами дитини …
Як то мій батько потрапив в інтинсивку…
Дивлячись на нього, що лежав переді мною на ліжку, весь в трубках, місцями навіть невпізнанний, я думала про те, що поки він живий – я ще дитина,. Його маленька доня… І в свої роки, маючи дітей і сім’ю, я більше всього на світі боялася втратити його – я не була готова стати остаточно дорослою…
Поруч була мама, вона тримала змінюючи за руку і поїла компотом… А потім я спала на її колінах… А потім мама плакала на плечі своєї мами – моєї бабусі. А бабусі ж – 94)
Татко викарабкався – насилу. Але він вижив… Я знову отримую від нього то наганяї, то поцілунки. Як і раніше, він вчить мене життю – а я, як і в дитинстві, трохи його побоююсь…
До цього випадку, сама наявність батьків сприймалося мною, як щось належне, постійне, і, як це не смішно звучить – вічне. Вони не вимагають до себе особливої уваги, скоріше навпаки, соромляться показати, що їм це увага потрібна.
Батьки – це така цінність, яку оцінити часом неможливо. Вони люблять нас завжди, все наше життя ми для них – діти… Вони можуть сердиться на нас, виховувати, не розуміти, але – любити! Сперечатися з нами: “Та що ти можеш знати? Ти ще й життя не бачила – дитя мале!” Хоча це дитя вже за онуками збирається…
До чого я все це написала? Чесно сказати, сама до кінця не розумію…
Любіть своїх батьків. Бережіть їх! Поки вони живі – ви будете залишатися дітьми на цій Землі. Нехай тільки для них. Але це багато значить…
Автор: Олена Фaміка.
