Олена Петрівна їхала в автобусі до сина. Сьогодні в її онука день народження. Вирішили відпочити родиною і привітати малюка.
Вона сиділа біля вікна, спостерігаючи, як у квартирах спалахують вогні, а за вікном посилюється злива з грозою. Перехожі поспішали додому, загортаючись у шарфи, натягуючи каптури. Ніч обіцяла бути бурхливою.
Олена Петрівна виходила на кінцевій зупинці. Кондуктор ходив між рядами, перевіряючи квитки. Раптом він звернувся до двох молодих хлопців, що сиділи попереду жінки:
– Кінцева зупинка, сплачуйте за квитки ще раз, купуйте нові. На маршруті контроль, мене оштрафують через вас. Або виходьте.
Хлопці розгубилися, м’ялися, але не виходили.
Олена Петрівна втрутилася в розмову:
– На якій зупинці ви сіли?
– Біля стадіону…
– Тоді вам треба сплатити, автобус іде на новий круг. Такі правила. Не підставляйте кондуктора, хлопці, негарно…
Вони стояли розгублені
– Куди вам їхати?
– До «Набережної».
– То чому сіли не на тій зупинці?
– Замерзли дуже, довго автобусів не було… — відповів один із них.
– Грошей більше немає?
– Якось незручно вийшло, але справді немає. Стипендія аж за тиждень…
Олена Петрівна потяглася до гаманця.
– Не хвилюйтеся, я заплачу за хлопців. Не йти ж їм пішки сім зупинок у таку зливу.
Один із хлопців сидів ошелешений. Другий кілька разів обернувся до Олени Петрівни, вражено дякуючи. Вони вже уявляли себе на іншому кінці міста, у грозу, без грошей. Один із них ще раз подякував, а жінка відповіла:
– Не дякуйте. З кожним таке може статися. Треба допомагати одне одному. Наступного разу ви зробите добро комусь іншому!
Хлопці жваво закивали.
Приїхавши до сина, Олена Петрівна розповіла про цю пригоду. Невістка відповіла:
– Добра ви, мамо. А вони, мабуть, усе на гульки спустили, а ви їх зі своєї пенсії виручаєте.
– Я, Оксано, сама колись потрапила в таку ситуацію. Страшно згадати. Тож від душі купила хлопцям квитки.
І Олена Петрівна поділилася давньою історією:
– Пам’ятаєте, коли мені повідомили, що сестра занедужала? Я миттю зібралася до неї. Спочатку поїздом, потім три години автобусом. Примчала, але запізно – не врятували. Довелося мені церемонію організовувати. Самотня була моя Ганна…
Коли зібралася додому, в кишені – лише дріб’язок. Хватило тільки до залізничного вокзалу доїхати. Не знаю, чи загубила гроші, чи мало взяла – не пам’ятаю. Стою на вокзалі, не знаю, що робити. Не вистачало гривень сімсот.
Зняла срібні сережки, пішла до ломбарду – не взяли. Вийшла, мало не плачу. Хоч милостиню проси. Вигляд у мене був такий розгублений.
Раптом підійшов чоловік – ну, вигляд у нього був суворий, наче з вулиці. Я його ще в ломбарді помітила, він щось розглядав на вітрині, коли я благала взяти мої сережки, розповідаючи про свою біду. Підійшов, вклав мені в руки гроші й пішов, не слухаючи моїх подяк. У мене сльози полилися, не чекала я допомоги від зовсім чужої людини.
Ось і сьогодні я передала добро тим хлопцям, а вони передадуть його далі. Хіба ні?
