— Ганно Петрівно, — голос Олени пролунав тихо, але з такою холодною впевненістю, що повітря навколо ніби загусло, — я приїхала на цю дачу не для того, щоб гнути спину над вашими грядками з ранку до ночі, а для того, щоб нарешті видихнути після тижня в офісі, де я щодня вирішую проблеми за 25 000 гривень на місяць. Петро мені сказав чітко: «Олено, поїдемо на дачу, посмажимо шашлик, посидимо під яблунями, відпочинемо». Ні слова про те, що я маю стати вашою безплатною помічницею. Якщо вам так потрібні робочі руки, то найміть сезонних робітників — у нашому районі це коштує 450 гривень за п’ять годин роботи, і будь-хто з радістю прийде. А я, вибачте, залишаюся в шезлонгу з книгою, бо це мій законний відпочинок, і я його заслужила.
Я стояла посеред морквяної грядки, тримаючи в одній руці сапу, прикриваючи очі другою рукою від сонця, і відчувала, як усе всередині мене стискається від образи й болю, що ця молода жінка, моя невістка, якої я чекала як доньку, говорить зі мною так, ніби я найняла її на роботу, а не прийняла в сім’ю.
Петро стояв поруч, переминаячись з ноги на ногу, його обличчя почервоніло не лише від спеки, а й від сорому, що він опинився між двох вогнів, і не знає, куди подітися.
— Мамо, ну не треба так різко, — пробурмотів він, витираючи піт з чола рукавом брудної сорочки, — Олена ж не хотіла образити, просто…
— Просто що, Петре? — я повернулася до нього всім тілом, не відпускаючи сапу, і голос мій затремтів, хоч я намагалася тримати його рівно, як струну. — Просто вона вважає, що може приїжджати в мій дім, їсти мої огірки взимку, хвалити мої мариновані грибочки, а коли треба допомогти старій жінці, яка з п’ятої ранку на городах, то це вже «не її справа»? Я в своєї свекрухи, бабусі Параски, вставала о четвертій, доїла корову, носила воду з колодязя за 300 метрів, пекла хліб у печі, і ні слова проти, бо знала: старшим треба допомагати, це закон сім’ї, це повага, це кров! А твоя дружина, Петре, лежить собі під яблунею, як пані в санаторії, і навіть бур’ян не висмикне!
Олена повільно встала з шезлонгу, закрила товсту книгу з м’якою обкладинкою, зняла сонцезахисні окуляри й подивилася мені прямо в очі — погляд її був холодний, як осінній дощ, що пронизує до кісток, але в ньому не було ні краплі сорому чи каяття.
— Якщо вам так болить, Ганно Петрівно, — сказала вона, вимовляючи кожне слово чітко й повільно, ніби вбиваючи цвяхи, — то ми зараз же їдемо. Прямо в цю хвилину. Петре, бери ключі, сідай у машину, ми повертаємося в місто. Я не збираюся вислуховувати лекції про те, як жили в «ваші часи», коли я щодня о дев’ятій ранку вже за комп’ютером, а о дев’ятій вечора ще не вдома.
Петро завмер, як зайчик у світлі фар, його очі бігали від мене до неї, і я бачила, як у ньому борються два світи — той, де він мій син, і той, де він її чоловік.
— Олено, ну ти що, — почав він, але голос його звучав не впевнено, а благально, як у хлопчика, який не знає, кого слухати, — мама ж для нас старається…
— Для нас? — Олена розсміялася коротко, різко, без радості. — Вона старається для себе й для свого городу, Петре. А ми з тобою — лише додаток. Ти — безплатна робоча сила, яка приїжджає щовихідних, а я, за її планом, мала б стати твоєю помічницею. Але я на цю роль не підписувалася. І якщо твоя мама вважає, що я маю працювати, бо «так було в її часи», то хай залишається зі своїми часами. А ми їдемо.
Я відчула, як серце стискається так сильно, що дихати стало важко, і зробила крок уперед, тримаючи сапу обома руками, ніби це був мій останній захист.
— Ні! — крикнула я, і голос мій прорвався крізь тишу дачного ранку, як грім. — Не поїдете! Це мій дім, мій город, мої яблуні, які я садила ще до твого народження, Олено! Я тут сорок років життя віддала, кожну грядку виростила власними руками, кожну банку з огірками закрутила для вас, для сім’ї! А ти приїжджаєш раз на місяць, лягаєш під яблунею й думаєш, що це готель? Якщо ти не хочеш допомагати, то сиди голодна! Хто не працює, той не їсть! Я це правило знаю з дитинства, і воно не змінилося!
Олена подивилася на мене ще раз — довго, пильно, ніби оцінюючи, чи варта я її уваги, — і тоді посміхнулася. Холодно. Як лід.
— Добре, — сказала вона. — Тоді я поїду одна. І не на день, не на тиждень. Назавжди. Бо я побачила, Петре, хто ти насправді. Не чоловік. Не господар. А мамин син, який бігає між мамою й дружиною, передає накази, а коли нічого не виходить, ображається, як дитина. Залишайся. Їж свій шашлик. Ти його заслужив.
Вона повернулася й пішла до хати — спокійно, не поспішаючи, ніби йшла не з мого життя, а просто до іншої кімнати. Петро кинувся за нею, але я схопила його за руку — міцно, як у дитинстві, коли він хотів утекти до річки.
— Стій, синку! — сказала я. — Не біжи за нею! Вона тебе не варта! Вона не розуміє, що таке сім’я!
Але він вирвав руку й побіг. Я залишилася стояти посеред городу, з сапкою в руках, і сльози котилися по моїх щоках — гарячі, солоні, такі, яких я не проливала з похорону чоловіка.
Мене звати Ганна Петрівна, і я трудилась на цій дачі більше сорока років, з тих пір, як ми з моїм покійним чоловіком, Миколою, купили цю ділянку за 300 гривень — тоді це були величезні гроші, ми відкладали їх два роки, відмовляючи собі в усьому. Він казав мені: «Ганнусю, тут ми виростимо сад, тут наші діти бігатимуть, тут ми старіти будемо разом».
І так і сталося. Петро тут народився, тут зробив перші кроки, тут з’їв перше яблуко. Я пам’ятаю кожен куточок: оту яблуню посадив Микола на мій день народження, оту грушу — на Петрове хрещення. Кожна грядка — як спогад, кожна банка з компотом — як любов.
Я не зла. Ні. Я просто стара. Мені шістдесят вісім, ноги ниють після дощу, спина гнеться, як стара верба, але я встаю о п’ятій ранку, бо знаю: якщо не я, то хто?
Огірки не збереш — згниють. Помідори не підв’яжеш — поляжуть від ваги. А взимку Петро з Оленою приходитимуть до нас у гості в місто, сідатимуть за стіл і казатимуть: «Мамо, а де твої мариновані грибочки? А де той борщ з твоєї городини?» І я посміхатимуся, хоч руки тремтять від втоми, бо для мене це щастя — годувати свою сім’ю.
Коли Петро одружився з Оленою три роки тому, я раділа до сліз. Думала: нарешті в домі буде ще одна пара молодих рук, ще одне серце, яке зрозуміє, як це — піклуватися про старших.
Вона ж молода, тридцять два роки, працює менеджером в ІТ-компанії, заробляє добре — я чула, як Петро хвалився, що 25 000 гривень на місяць, — я думала: допоможе, підкаже, може, навіть навчить мене користуватися смартфоном, бо я досі набираю номери пальцем, як на старому телефоні.
Але ні. Вона приїжджає на дачу раз на місяць, якщо не менше, лягає під старою антонівкою з книгою в руках, надягає сонцезахисні окуляри й каже: «Ганно Петрівно, я втомилася на роботі, дайте мені спокій».
Втомилася? А я? Я все життя втомлена! Я в своєї свекрухи, бабусі Параски, жила в селі, коли мені було двадцять п’ять.Я вставала о четвертій, доїла корову, годувала курей, носила воду з колодязя, місила тісто на хліб, прала в холодній воді, і ні слова проти, бо знала: старшим треба допомагати, це не обов’язок, це любов, це повага, це те, що тримає сім’ю.
А нинішня молодь? Тільки «я», «мене», «моє», «мої права», «мій відпочинок», «мій час».
Того суботнього ранку я встала, як завжди, о четвертій. Сонце ще не зійшло, а я вже на городах — у старому халаті, з хусткою на голові, з сапкою в руках.
Петро приїхав учора ввечері, сказав: «Мамо, завтра Олена теж приїде, відпочинемо, посмажимо шашлик». Відпочинемо? Я посміхнулася: добре, думаю, хай відпочине, хай посидить, подихає свіжим повітрям. Але в душі сподівалася: може, хоч раз допоможе, хоч бур’ян висмикне, хоч помідори збере.
Він встав о сьомій, узяв сапку й пішов до мене на грядки.
— Мамо, доброго ранку, — каже, посміхаючись сонно. — Давай я моркву прополю, а ти відпочинь.
— Давай, синку, — кажу, витираючи піт з чола. — А Олена коли встане?
— Та нехай спить, — каже. — Вона вчора пізно лягла, серіал дивилася.
Я мовчала. Працювала. Руки в землі, спина болить, але я не скаржуся. Бо знаю: це мій дім, мій обов’язок, моя любов.
О дев’ятій Олена вийшла на ґанок. У легкому халаті, з чашкою кави в руках, волосся розпатлане, але гарне. Подивілася на нас, посміхнулася й пішла під яблуню. Розклала шезлонг, дістала книгу, окуляри — і все. Лежить. Читає. Ніби на курорті.
Я подивилася на Петра. Він теж подивився на мене. І я не витримала.
— Петре, — кажу тихо, але твердо, — піди скажи їй, хай хоч бур’яни повисмикує біля смородини. Руки ж є, ноги є.
Він зітхнув, витер піт з чола рукавом і пішов до неї, важко ступаючи по траві. І тоді стався той діалог. Той, що я ніколи не забуду, хоч проживу ще сто років.
Вона не встала. Навіть не ворухнулася. Тільки окуляри опустила на кінчик носа й подивилася на нього поверх них.
— Петре, — сказала спокійно, але з такою силою, що він аж здригнувся, — я не буду нічого робити на цій дачі. Я приїхала відпочивати. Повністю. І якщо твоя мама думає, що я маю працювати, бо «так було заведено», то хай залишається зі своїми звичаями. А я — ні.
Він стояв, як школяр перед суворим вчителем. Червоний, брудний, у шортах, з руками в землі.
— Але мамі важко самій, — почав він, намагаючись говорити м’яко, — вона ж з п’ятої ранку…
— Тоді найміть робітників, — перебила вона, не підвищуючи голосу. — За 450 прийде будь-хто. Я не рабиня.
Я почула це й пішла до них. Крок за кроком, важко, але гідно, як ходить господиня своїх володінь. Зупинилася за два метри, витерла руки об фартух.
— Олено, — сказала я, стараючись тримати голос рівно, — це не про гроші. Це про сім’ю. Про повагу. Я в своєї свекрухи…
— Ганно Петрівно, — перебила вона, встаючи й дивлячись мені в очі, — ваші часи минули. У мене своя робота, свій графік, своє життя. Я не зобов’язана повторювати ваш шлях.
— Не зобов’язана? — я мало не захлинулася від образи. — Я все життя працювала! І не скаржилася! А ти.
— Досить! — крикнув Петро, розводячи руками. — Я зараз шашлик робитиму. Хоч поїмо нормально, без сварок.
Він пішов до хати, залишаючи нас удвох. Я подивилася на неї. Вона — на мене.
— Якщо ти не допоможеш, — сказала я тихо, але твердо, — то й шашлику для тебе не буде. Хто не працює, той не їсть.
Вона посміхнулася — холодно, як лід.
— Добре. Я поїм удома.
І пішла до хати.
Я не плакала. Не в моїх правилах. Але прикро було до сліз. Я повернулася до городу й узялася за помідори. Підв’язувала їх до кілків, хоч руки тремтіли. Кожен кущик — як дитина. Треба доглядати. Треба любити.
Петро вийшов через пів години. Ніс велике емальоване відро з маринованим м’ясом, дошку, овочі — помідори, огірки, цибулю.
— Олено, — каже, намагаючись говорити бадьоро, — давай хоч салат поріжемо. Я мангал розпалю, а ти допоможи з овочами. Це ж справедливо?
Вона сиділа в шезлонгу, не ворухнувшись.
— Ні, — сказала тихо, але твердо.
Він завмер.
— Що «ні»?
— Я сказала: відпочиваю. Повністю. Це включає в себе й нарізку овочів.
Він почервонів. Узяв усе назад і пішов до мангалу. Сам. Злий. Ображений.
Я пішла за ним. Сіла поруч на стару лавку, яку Микола зробив власноруч.
— Синку, — кажу, — не переживай. Ми вдвох упораємося.
Він мовчки нанизував м’ясо на шампури. Я порізала хліб, огірки, помідори. Усе, що сама виростила. Усе, що поливала, удобрювала, берегла.
Запах пішов — густий, апетитний, переможний. Сонце сідало, небо стало рожевим, як дівоче личко. Краса.
Він поклав шашлик на дві тарілки. Одну — мені. Другу — собі.
— Мамо, їж, — каже.
Я взяла шматок. Смачний. Соковитий. З любов’ю приготований. Вона сиділа під яблунею й дивилася. Не рухалася. Не просила.
Він їв і дивився на неї. Викликаюче. З презирством.
Я теж дивилася. І думала: от як. Я все життя віддавала, а вона…
Вона встала. Пішла до хати. Ми думали — речі збирає, щоб влаштувати сцену.
Але вона вийшла з сумкою й телефоном у руках.
— Я поїхала, — сказала спокійно.
Петро встав.
— Олено.
— Назавжди, — додала вона. — Ти не чоловік. Ти — мамин син.
Вона пішла до воріт. Таксі вже чекало — біле, чисте, чуже. Він кинувся за нею, але вона не обернулася. Я залишилася з тарілкою в руках. Шашлик холонув.
Він повернувся. Сів. Узяв виделку.
— Мамо, — каже тихо, — а може, вона права?
Я подивилася на нього. На мого сина. На мого єдиного.
— Ні, синку, — сказала я, і голос мій був твердий, як земля під ногами. — Не права. Молоде покоління забуло, що старшим треба допомагати. Я в своєї свекрухи все робила. І ти мусиш пам’ятати. І вона мусила б. Але її не виховували.
Він мовчав.
Я встала й пішла до городу. Темрява падала, але я знала кожну стежку. Треба було поливати квіти. Бо завтра сонце спече.
Тієї ночі я не спала. Лежала в своїй кімнаті, дивилася в стелю. Згадувала свої молоді роки і ніяк зрозуміти не могла: коли то світ змінився так, що молодь перестала поважати старших.
Та я бігала біля свекрухи, годила, старалась. А тут лягти і лежати, доки я труджусь невпинно. От що це таке, поясніть?
Головна кратинка ілюстратвина.
