Я – матір двох дітей, яких виростила сама, без сторонньої допомоги. Моїй дочці Христині тридцять два, а синові Тарасу – тридцять.
Усе своє життя я присвятила їм, їхньому добробуту, їхній освіті, їхнім мріям. Але минулими вихідними, коли мій син одружувався, я стояла біля вікна на сьомому поверсі своєї квартири, дивилася на вечірнє небо і плакала.
Мене не запросили на весілля мого власного сина. І я досі не можу зрозуміти, що я зробила не так.
Мої діти росли без батька. Їхній тато, Василь, пішов, коли Тарасу був лише рік, а Христині – два. Одного вечора він просто зібрав речі й зник, залишивши мене з двома малюками в маленькій двокімнатній квартирі. Я пам’ятаю, як він стояв у дверях, тримаючи свою стару спортивну сумку.
– Олено, я не можу так більше. Мені треба свободи, – сказав він, навіть не дивлячись мені в очі.
– Свободи? – перепитала я, тримаючи Тараса на руках. – А ми з дітьми що, кайдани?
Він нічого не відповів. Просто грюкнув дверима і пішов. Тієї ночі я проплакала до ранку, але не через нього – через дітей. Як я їх роститиму одна? Як дам раду? Чим я заслужила те, що зробив чоловік? Чому він так вчинив і як мені бути далі?
Я працювала на двох роботах: вдень – бухгалтеркою в маленькій фірмі, а ввечері – прибиральницею в офісах. Іноді брала додаткові зміни, щоб купити дітям нові черевики чи оплатити шкільні екскурсії.
Василь не платив аліменти, поки я сама не пішла до його керівника і не пояснила ситуацію. Але навіть тоді він надсилав копійки, і то нерегулярно.
Діти його не бачили роками. Він гастролював країною – то будівельником, то рибалкою, то ще кимось. Я не знала, де він і що з ним. І, якщо чесно, мені було байдуже. Моїм дітям потрібна була я, і я робила все, щоб вони не відчули, що для тата вони не існують.
– Мамо, а чому ти майже не буваєш удома, – запитував у мене малий Тарасик.
А я ж не могла не працювати. Мусила брати додаткові зміни щоб виростити дітей. Я розміняла свою квартиру, продала квартиру моєї мами, щоб забезпечити їх житлом. Христині дісталася однокімнатна, а Тарасу – двокімнатна.
Я пишалася тим, що змогла дати їм старт у житті. Вони обоє закінчили університет, знайшли хорошу роботу. Христя стала дизайнеркою інтер’єрів, а Тарас – програмістом. Я думала, що все робила правильно. Думала, що вони мене цінують.
Тарас прийшов до мене за місяць до весілля. Він сидів на дивані у моїй маленькій квартирі, попиваючи чай, і виглядав трохи схвильованим.
– Мамо, я хочу поговорити про весілля, – сказав він, крутячи чашку в руках.
– Усе готово? – усміхнулася я. – Ти ж знаєш, я допоможу з усім, що потрібно.
Він кивнув і зітхнув.
– Справа в тому, що ми з Оксаною хочемо зробити весілля особливим, але грошей не так багато. Я думав… може, ти могла б допомогти? Або зі столом, або з сукнею для нареченої. Сума приблизно однакова – десь по п’ятдесят тисяч за сторону.
Я задумалась. П’ятдесят тисяч – це великі гроші для мене. Але це ж мій син. Я хотіла, щоб його день був ідеальним.
– Добре, я оплачу стіл, – сказала я. – Але тільки за наших гостей. Їх буде п’ятнадцять, включно з тобою. Твій батько сам може оплатити свою сторону, а наречена – свою.
Тарас насупився, але кивнув.
– Дякую, мамо. Ти найкраща.
Після цього він пішов, і я більше не чула від нього ані слова. Дзвінки мої він скидав. Я намагалася не думати про це, але серце краяла думка, що щось пішло не так.
Та й Христина розповідала, що у житті брата надто часто з’являється тепер Василь. Наречена про нього говорить із захватом.
Може, Василь щось сказав? Може, наречена, Оксана, не захотіла мене там бачити? Я не знала. Вирішила дізнатись, що не так, пішла до сина.
— Мамо, ти мене дивуєш, – мовив Тарас стоячи на порозі своєї квартири. Він так і не запросив мене увійти, – Я в тебе попросив допомоги, ти почала ділити гостей на своїх і не своїх. Ти хоч розумієш. як це звучить? Та й сума смішна потрібна всього 50 000 гривень. Але ти воліла на синові зекономити і виставити мене не в найкращому світлі, так? Добре, хоч тато нікого і нічого не ділить. Він оплатив усе і навіть не питав чому так. Не слова – дії показують кому ти потрібен насправді, мамо.
За тиждень до весілля я зустріла Христину в кафе. Вона замовила каву і виглядала засмученою.
– Мамо, я не піду на весілля, – тихо сказала вона.
Мені було прикро це чути. Все ж ми сім’я. Я не запрошена, думала, хоч донька піде.
– Чому? Це ж весілля твого брата!
Вона опустила погляд.
– Я не можу, мамо. Ти не йдеш, і я не хочу залишати тебе саму. Це несправедливо.
Я обійняла її, намагаючись стримати сльози.
– Дякую, доню. Але це твій брат. Ти мусиш бути там.
Вона похитала головою.
– Ні. Я з тобою.
Її слова зігріли мені душу, але водночас викликали бурю емоцій. Мої діти завжди були близькими, але тепер між ними наче прірва.
Я була глибоко засмучена. Мій власний син не запросив мене на своє весілля.
День весілля настав. Я знала, що Тарас купив машину перед весіллям – напевно, тому й не вистачило грошей на все, що він планував. Але я не могла повірити, що це стало причиною.
Я стояла біля вікна, дивлячись на вулицю, де гості, мабуть, уже танцювали й веселилися. Мій телефон мовчав. Жодного дзвінка від сина.
Я згадала, як Василь повернувся до міста, коли дітям було вже за двадцять. Він з’явився раптово, наче привид із минулого, і захотів “відновити зв’язок”. Я пам’ятаю, як він сидів у нашій кухні, тримаючи склянку води, і розповідав про своє “нове життя”.
– Олено, я змінився, – сказав він. – Я хочу бути з дітьми. Я був нерозумним тоді.
– Не розумним? – перепитала я, стримуючи гнів. – Ти покинув нас. Ти не купив дітям ані пари шкарпеток, ані цукерки за всі ці роки!
Він опустив очі.
– Я знаю. Я був молодий і нерозумний. Але тепер я хочу виправити все.
– Виправити? – я не знала, чи сміятись мені чи плакати від почутого. – Двадцять років, Василю! Ти пропустив їхнє дитинство!
Він не мав що сказати. Лише пообіцяв “бути кращим”. Я не вірила йому. Але Тарас, здається, повірив. Чи, може, Оксана його переконала? Я не знала.
Найприкріше, що там, на святі, Василь таки був – чоловік, який покинув нас, коли Тарасу був рік, а Христині – два. Він не платив аліментів, не приходив, не дзвонив.
Але на весіллі він був – із п’ятою чи сьомою дружиною і купою дітей від інших шлюбів. А мене там не було. І Христини, моєї дочки, теж – вона не пішла з солідарності зі мною.
Що сталося? Що міг сказати Василь, щоб налаштувати Тараса проти мене? Чи, може, це наречена не захотіла бачити свекруху? Я не знаю. Знаю лише, що я стояла біля вікна і плакала, коли мій син святкував найщасливіший день свого життя.
Василь з’явився на весіллі з новою дружиною – не знаю, котрою за ліком. З ним були його діти від інших шлюбів – гучна, весела компанія.
Я чула від знайомих, що він грав головну роль на святі, наче був зразковим батьком. А я стояла біля вікна, дивлячись у темряву, і сльози котилися по моїх щоках.
Минулого тижня я бачила майбутню невістку Оксану в магазині весільних суконь. Вона приміряла білу сукню, сяючи від щастя.
– Олено Петрівно, як вам? – запитала вона, крутячись перед дзеркалом.
Я змусила себе всміхнутися.
– Ти виглядаєш чудово, Оксано. Тарас буде в захваті.
Вона засміялася, але в її очах було щось дивне. Може, натяк на провину? Я не була впевнена.
– Свято буде прекрасним. Таким, яке ми спланували, попри все, – сказала вона тихо. – Але ви не побачите. – і відвернулась з таким обличчям, ніби я її образила щойно.
Я кивнула, відчуваючи, як щось перевертається всередині. Я не могла зрозуміти, що пішло не так. Чому мій син відвернувся від мене? Чому я не на весіллі?
Кожного вечора я думала про Тараса. Про те, як він ріс без батька, як я водила його на футбол, як ми разом пекли млинці на Масницю.
Я згадувала, як він сміявся, коли я вчила його танцювати вальс перед випускним. А тепер він не дзвонить. Не пише. Не кличе.
Христина прийшла до мене в суботу ввечері, коли весілля вже було в розпалі.
– Мамо, я тут, – сказала вона, обіймаючи мене міцно. – Я не могла там бути. Ти важливіша.
Я розридалася в її обіймах.
– Дякую, доню, – прошепотіла я. – Ти моя сила.
Вона залишилася зі мною, і ми дивилися старий сімейний альбом, згадуючи щасливі дні. Але мені було так прикро. Я не могла зрозуміти, чому мене немає на весіллі мого сина.
Чи то Василь щось сказав? Чи то Оксана не захотіла? Чи то я сама десь помилилася? Я не знала. Я лише плакала, дивлячись старі фото, і намагалася згадати, де я помилилась, що я такого могла зробити, щоб втратити свого сина.
Головна картинка ілюстративна.
