– Доброго дня, мене звати Ольга, а ось це – Рома, ваш онук! – почула Інга Василівна від незнайомки, що наздогнала її.
Так, у Інги Василівни є син, дуже хороший молодий чоловік, який закінчив інститут з червоним дипломом. Зараз робить блискучу кар’єру, збирається на стажування в Європу.
Інга Василівна ростила сина без чоловіка, одна, і тепер по праву пишається результатами. Не подобається їй лише те, що у сина досі немає ні сім’ї, ні навіть постійної дівчини. Та й онуків дуже б хотілося побачити не в глибокій старості. Але син тільки сміється говорячи:
– Що-що, а одружитися завжди встигну!
Дівчата поруч з ним завжди змінюються: як не одна то інша. Втім зараз, здається, вся молодь так живе, сім’ї і дітей не прагнуть.
Зрештою, міркує Інга Василівна, може, так і правильно.
Сама вона мала сина в дев’ятнадцять, сім’ї так і не створила, і всю юність тільки те й робила, що вирішувала негаразди і долала труднощі. Ні, Інга Василівна не шкодує, що у неї син, навіть навпаки, вона дуже пишається цим.
Проте вона часто думає, що життя пролетіло якось без сенсу і змісту. У свої майже п’ятдесят ні разу не була ні на морі, ні в ресторані, соромно сказати – все своє життя економила.
Нинішня молодь таких помилок батьків не повторює – спочатку нагуляються, об’їздять світ, а вже потім починають замислюватися про дітей і сім’ю.
Але тепер картина світу Інги Василівни випарувалася в один момент.
– Я думала, що ви маєте право знати! – вимовила Оля. – Все-таки ваш онук. Я ні на що не претендую, дитина лиш моя, сама виховую. Розумію, що така новина вас вразила, тому ось мій номер телефону, дзвоніть, якщо вважатимете за потрібне.
Звичайно, Інга Василівна поїхала до сина.
Син потер лоб і згадав:
– Так, здається, була Оля! Історія звичайна. Вона мене запевнила, що все зробила правильно і сказала, що більше не буде зі мною спілкуватися. Після того я її не бачив.
Коли вся ця історія трапилася? Син не пам’ятає, стільки років пройшло. Здається тоді було літо, а можливо вже і осінь.
У будь-якому випадку, Оля йому зовсім не потрібна, про дитину він не знав і взагалі не впевнений, що це його син. Чого це вона стільки років мовчала?
Ірина Василівна зібралася з духом і подзвонила до Олі.
Від дитини Оля все ж не змогла відмовитись, вирішивши це в останню хвилину. Зараз малюк ходить в садок, а Оля працює. У них є все, та й ще їм допомагають її батьки.
Батьківство доводити вона відмовляється, їй це не потрібно, бо вона і так все знає. А далі це їхня справа, чи захочуть вони спілкуватися і брати участь у вихованні, чи ні? Оля на них не ображається.
Вона і зізналася тільки тому, що їй стало шкода Інгу Василівну: “Ну як це жити і не знати, що у тебе росте онук!”
Інга Василівна відчуває себе дивно. Жити тепер так, ніби нічого не сталося, вона не може. Трохи розчарована в улюбленому синові. Все б нічого, але справа в тому, що колись його батько з нею обійшовся подібним чином. Тому вона завжди вважала, що вже ж її син подібне ніколи не вчинить. Але все ж це трапилося.
– І хлопчик зовсім не схожий ні на кого з нашої рідні. – думає вона, – можливо ця Оля просто хоче ошукати мене? А з іншого боку, син сам зізнався, що чотири або п’ять років тому він був знайомий з нею. Отже, цілком можливо, що Рома – онук.
Як їй вчинити в подібній ситуації вона досі не знає. Розпочати спілкування, чи ні?
Зробити вигляд, що нічого не трапилося – зрештою Оля залишила сина для себ,е та ні на що не претендує і взагалі, відмовляється від того, аби доводити батьківство.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка ілюстративна – pexels.
