Я щодня дивлюся на неоплачені рахунки за комуналку, що накопичуються на кухонному столі, а мій чоловік Богдан знову захоплено розповідає про чергову “геніальну” ідею онлайн-курсів, які мають “врятувати” нашу сім’ю, але лише поглиблюють борги, що вже сягають 150 000 гривень.

Ранок у нашій квартирі починався з шуму телевізора – Богдан знову залишив увімкненим канал із мотиваційними спікерами. Я сиділа за кухонним столом, розглядаючи рахунок за електрику на 1800 гривень.

У голові крутилися думки про те, як оплатити ще й кредит, який ми взяли минулого року. Богдан, мій чоловік, у сусідній кімнаті захоплено розповідав комусь по телефону:

– Слухай, це буде прорив! – його голос аж дзвенів від ентузіазму. – Онлайн-курси з саморозвитку – це те, що зараз усім треба!

Я зітхнула, поправляючи пасмо волосся, що вибилося з пучка. За п’ять років шлюбу я звикла до таких спалахів натхнення. Спочатку була ідея з магазином органічних продуктів, потім – майстерня з ремонту електросамокатів, а після – курси йоги. Кожен проєкт закінчувався однаково: Богдан брав гроші в борг, а я потім роками розбиралася з наслідками.

Телефон задзвонив. На екрані висвітилося ім’я свекрухи – Галина Іванівна. Я зібралася з духом і відповіла:

– Доброго ранку, Галино Іванівно.

– Оксано, ти перекинула Богдану гроші на телефон? – без зайвих привітань почала вона. – Йому ж треба клієнтів обдзвонювати!

– Я вчора поповнила на 200 гривень, – відповіла я, стараючись не зірватися.

– 200 гривень? – її голос став різким. – Та цього ж не вистачить! Ти що, не розумієш, що він бізнес розвиває?

Я прикусила губу. У туристичному агентстві, де я працювала, зарплати затримували, а клієнтів ставало все менше. Кожна гривня була на вагу золота.

– Я постараюся щось придумати, – сухо сказала я.

– От і правильно, – Галина Іванівна пом’якшала. – Богдан у нас особливий, йому треба дати шанс розкритися.

Я поклала слухавку і довго дивилася на дощ за вікном. На столі лежали квитанції: 1800 гривень за електрику, 900 за газ, плюс прострочений платіж по кредиту – 5000 гривень. У голові гуділо від цифр.

– Оксано! – Богдан увірвався на кухню, сяючи, наче виграв у лотерею. – Ти не повіриш! Мені щойно подзвонив партнер – каже, мої курси – це золота жила!

– Чудово, – я змусила себе посміхнутися. – А скільки цього разу треба вкласти?

Богдан зам’явся, але швидко оговтався:

– Та дріб’язок, десь 200 000 гривень для старту. Але це ж ніщо порівняно з прибутком!

– 200 000? – я відчула, як усе всередині холоне. – Богдане, у нас немає таких грошей.

– Я знаю, знаю, – він махнув рукою. – Але ж можна взяти кредит. Мій друг Сергій готовий позичити.

– Сергій? – я насторожилася. – Той самий, якому ти досі винен 50 000?

Богдан відвів погляд.

– Ну, я обіцяв віддати. Як тільки курси запустимо.

Телефон задзвонив знову. Номер був незнайомий. Я зітхнула і відповіла:

– Алло?

– Оксана Василівна? Доброго дня, – голос був офіційний, але м’який. – Я нотаріус, дзвоню щодо вашої тітки, Марії Степанівни.

Я застигла. Тітку Марію я бачила кілька разів у житті. Вона жила в іншому місті, і ми майже не спілкувалися.

– Щось сталося?

– Марії Степанівни, на жаль, більше немає, – відповів нотаріус. – Але вона залишила заповіт, і ви – єдина спадкоємиця.

Я відчула, як підлога попливла під ногами.

– Оксано, що там? – Богдан підскочив, помітивши мій стан.

– Тітка Марія, залишила мені спадок, – пробелькотіла я.

– Який спадок? – його очі загорілися.

– Квартира в центрі міста, дача і заощадження, – почувся голос нотаріуса. – Вам треба приїхати, щоб оформити документи.

Я сіла на стілець, намагаючись осмислити почуте. Чому тітка Марія обрала мене? Ми бачилися востаннє три роки тому на ювілеї моєї мами. Вона тоді розпитувала про мою роботу, про життя. Слухала так уважно, наче справді цікавилася.

– Це ж круто! – Богдан уже будував плани. – Ми зможемо закрити всі борги, запустити курси.

Він не договорив – у двері подзвонили. На порозі стояла Галина Іванівна з пакетами продуктів.

– Принесла вам дещо до столу, – сказала вона, але зупинилася, побачивши наші обличчя. – Що сталося?

– Мамо, уявляєш! – Богдан схопив її за руки. – Оксанина тітка залишила їй квартиру, дачу і гроші!

Галина Іванівна застигла. Її погляд повільно перейшов на мене. У її очах з’явилося щось нове – оцінююче, майже хиже.

– Квартира в центрі? – повільно перепитала вона. – І дача? Ну треба ж, яка несподіванка.

Я відчула холодок. У маленькій кухні стало тісно.

– Мені на роботу пора, – пробурмотіла я, хапаючи сумку.

Цілий день я не могла зосередитися. У туристичному агентстві клієнти питали про гарячі тури, а я думала про той погляд свекрухи. До вечора телефон розривався від дзвінків – новина про спадок якось розлетілася серед родичів Богдана.

Коли я повернулася додому, Галина Іванівна і Богдан сиділи за столом, жваво щось обговорюючи. Свекруха швидко сховала якісь папери в сумку, але я помітила логотип банку.

– Оксано, як добре, що ти прийшла! – Галина Іванівна розпливлася в усмішці. – Ми тут якраз говорили.

– Про що? – я насторожилася.

– Та про сімейні справи, – вона багатозначно глянула на сина. – Знаєш, я подумала, треба все обговорити. Прикинути, скільки можна виручити за квартиру. А дача в якому районі?

Я відчула, як мої долоні спітніли. Вони вже ділили мій спадок.

Наступного ранку Галина Іванівна подзвонила о сьомій.

– Доброго ранку, Оксано! – її голос був аж надто бадьорим. – Ти вже дізналася, скільки все коштує?

– Я ще не бачила документів, – відповіла я, стримуючи роздратування.

– Як це? – у її голосі з’явилися нотки невдоволення. – Треба поспішити! Уявляєш, скільки проблем можна вирішити? Богдан, наприклад, узяв кредит на бізнес.

– Який кредит? – я від здивування аж охрипла.

– Ой, ти не знаєш? – спохватилася вона. – Невеликий, під заставу квартири. Але це дрібниці! Тепер же все погасимо. І Сашкові допоможемо.

– Сашкові? – я насилу стримувала тремтіння в голосі.

– Ну, брату Богдана, – невимушено пояснила свекруха. – У нього проблеми, потрібні, звісно, гроші.

Я поклала слухавку. У голові гуділо. Богдан узяв кредит і не сказав мені? А тепер ще й проблеми його брата?

Того вечора Богдан запропонував влаштувати сімейну вечерю.

– Давай покличемо маму, посидимо, поговоримо, – сказав він, нарізаючи хліб.

– Навіщо? – я насторожилася.

– Ну, ми ж сім’я, – знизав він плечима. – Треба обговорити плани.

Я хотіла заперечити, але він уже телефонував матері.

Галина Іванівна прийшла з тортом і одразу взяла ініціативу в свої руки.

– Ну, любі мої, – вона підняла келих. – Вітаю нас усіх! Нарешті в нашій сім’ї світла смуга!

Я мовчки дивилася в тарілку. Тривога наростала.

– Тепер усі наші проблеми вирішаться! – продовжувала свекруха. – Оксана допоможе сім’ї, як і годиться гарній дружині. Правда, Богдане?

Він кивнув, не піднімаючи очей.

– Вітаю зі спадком! – Галина Іванівна підняла келих вище. – Це треба відсвяткувати! І одразу вирішимо питання з боргами Сашка.

Я відчула, як пальці стиснули виделку. У тиші було чути цокання годинника – того самого, який я купила на свою першу зарплату.

– Богдане, – тихо покликала я. – Ти нічого не хочеш сказати?

Він знизав плечима, розмазуючи салат по тарілці.

– Мама має рацію. Сашкові зараз потрібна допомога. І мені теж.

Я глибоко вдихнула. Цокання годинника звучало в унісон із моїми думками. П’ять років я тягнула цей шлюб, закривала кредити, оплачувала рахунки, терпіла невдачі Богдана і втручання свекрухи.

– Ви справді думаєте, що я повинна віддати свої гроші вашій родині? – я глянула на Галину Іванівну, не приховуючи обурення.

Вона посміхнулася, поправляючи хустку на шиї.

– А для чого тобі ще ці гроші? – відповіла вона. – Не тримати ж їх просто так. У сім’ї треба допомагати.

– У сім’ї? – я повільно підвелася. – У тій, де я – лише гаманець? Чи де чоловік приховує кредити?

– Оксано, не починай, – спробував втрутитися Богдан.

Але я вже не слухала. У спальні я дістала стару валізу і почала складати речі. Руки тремтіли, але в голові була ясність.

– Оксано, куди ти? – Галина Іванівна з’явилася в дверях. – Давай поговоримо спокійно.

Я мовчки складала одяг. Паспорт, зарядка, фотографія батьків – усе найнеобхідніше.

– Ти не можеш просто піти! – у голосі свекрухи з’явилися панічні нотки. – А як же Богдан? Як же сім’я?

Я застебнула валізу і глянула на неї.

– Знаєте, Галино Іванівно, я нарешті зрозуміла, – сказала я. – У вас є сім’я – ви і ваші сини. А я була лише зручним гаманцем. Але цього більше не буде.

Через тиждень я подала на розлучення. Орендувала невелику квартиру в іншому районі. Звільнилася з турагентства, бо зарплати там уже не вистачало навіть на оренду. Богдан телефонував щодня, але його слова звучали порожньо:

– Оксано, давай поговоримо. Ти ж не впораєшся сама.

– Я п’ять років справлялася сама, Богдане, – відповідала я спокійно. – Просто тепер робитиму це офіційно.

Розлучення було важким. Колишній чоловік, його мама проходу не давали. Бачте, я робила величезну помилку і вони з усіх сил намагались мене від неї відмовити. Я сама у житті нічого не варта, мені потрібен чоловік.

Зрештою, Богдан прийшов до мене і мало не благав:

— Не покидай мене. Я зараз на самому початку побудови власної справи. Ти потрібна мені, невже не розумієш. Я обіцяю, ми будемо жити заможно. Мені потрібна твоя підтримка. Що ти за дружина, яка кидає чоловіка у час, коли в нього труднощі?

Я зачинила двері прямо перед його обличчям. Може я й не хороша дружина, але за роки нашого шлюбу у мого чоловіка не було жодного дня без тих самих труднощів.

Я казала ” в нас важкі часи”, але права в тому, що вони були у нього, а я лиш була інструментом їх вирішення. Тож хай я буду і не надто хорошою дружиною, але в моєму житті нарешті настали “світлі часи”.

ну скажіть, хіба я не маю на це права?

Головна картинка ілюстратвина.