Той день почався, як і багато інших: я прокинулася о сьомій ранку, заварила собі міцну каву і сіла за ноутбук. Моя робота — бухгалтера  — вимагала повної концентрації.

Окрім основної роботи я вела ще кілька невеликих фірм і повинна була закінчити кілька звітів. Квартира була тихою, адже Богдан, мій чоловік, уже поїхав на роботу. Але тиша тривала недовго.

Десь о десятій ранку пролунав дзвінок у двері. Я зітхнула, відклала окуляри і пішла відчиняти. На порозі стояла Олена Василівна, моя свекруха, з величезною сумкою в руках і посмішкою, яка здавалася мені фальшивою ще з першого нашого знайомства.

— Доброго ранку, Олено! — сказала вона, проходячи повз мене в коридор, навіть не чекаючи запрошення. — Я приїхала на кілька днів. Богданчик казав, що ви будете раді.

— Доброго, — відповіла я стримано, намагаючись приховати роздратування. — А чому він мені нічого не сказав?

— Ой, та ти ж знаєш, який він зайнятий! — махнула вона рукою, ніби це все пояснювало, і попрямувала на кухню. — Я привезла домашні огірочки, помідорчики, трохи сиру. Зараз будемо готувати щось смачненьке для Богданчика!

Я закрила двері й подумала, що цей візит не обіцяє нічого хорошого. Олена Василівна мала талант влазити в моє життя, ніби це її власна територія. Вона вважала, що я, як дружина її сина, маю виконувати всі її забаганки, а моя робота — це так, «смішки».

Я повернулася до своєї роботи, намагаючись зосередитися на цифрах, але через годину Олена Василівна гукнула мене з кухні:

— Олено, ти чому сидиш там, як пані? Іди сюди, допоможи! Я ж не можу сама все готувати!

Я глибоко вдихнула, намагаючись зберегти спокій.

— Олено Василівно, я зараз працюю. У мене звіти, — відповіла я, не відриваючи очей від екрану.

— Звіти, звіти, — пробурмотіла вона, з’являючись у дверях вітальні. — А вечеря для чоловіка — це що, не важливо? Богдан прийде голодний, а в тебе навіть картоплі не чищено!

— Богдан знає, де холодильник, — сказала я, відчуваючи, як у голосі з’являється різкість. — І я не кухарка, я працюю, як і він.

Вона склала руки на грудях і подивилася на мене так, ніби я щойно образила всю її родину.

— Ти що, хочеш сказати, що мій син має сам собі їжу готувати? — її голос став вищим. — Я, між іншим, цілий день на ногах, щоб ви тут усі були ситі й задоволені!

— Я вас не просила нічого готувати, — відповіла я, відкладаючи ноутбук. — Ви ж тут гість. мамо, тож поводьтес відповідно.

Олена Василівна округлила очі, ніби я сказала щось нечуване.

— Гість? — перепитала вона. — Я — мати твого чоловіка! Я маю право так говорити, коли бачу таке ставлення!

— Право? — я підвелася з дивана, відчуваючи, як терпець уривається. — Ви маєте право поважати мій простір і мій час. А якщо вам так хочеться готувати, то робіть це тихо і не відволікайте мене. Я зайнята, я працюю. Крапка!

Вона фиркнула, розвернулася і пішла назад на кухню, бурмочучи щось собі під ніс. Я сіла, намагаючись повернутися до роботи, але зосередитися вже не могла. Її слова гуділи в голові, як рій бджіл.

До обіду ситуація тільки погіршилася. Олена Василівна гримала посудом на кухні, періодично кидаючи в мій бік докори. Я намагалася ігнорувати, але кожен її коментар був як голка, що колола все глибше.

— Олено, ти хоч раз за день встала з того дивана? — гукнула вона, коли я саме закінчувала один із звітів. — Чи ти думаєш, що я тут прислугою буду?

— Я працюю, — відповіла я холодно. — І я вас не просила нічого робити. Якщо вам не подобається, можете не готувати, подивіться серіал.

— То ти ще вказувати будеш? — вона знову з’явилася у дверях, тримаючи в руках ніж для нарізки овочів. — Я для вас стараюся, а ти тут мені вимовляєш і говориш, як зі школяркою?!

Та мені вже аж зле стало від такого.

— Олено Василівно, — сказала я, намагаючись говорити спокійно, — я вас поважаю як матір Богдана, але це не дає вам права вказувати мені, що робити в моєму домі.

— Твоєму? — вона розсміялася, але в тому сміху не було нічого веселого. — Це ви з Богданом разом живете, а не ти одна! І я, між іншим, сюди приїхала, щоб допомогти! Я його мати, я старша, мене треба поважати і слухатись.

— Допомогти? — перепитала я, не стримавши сарказму. — Ви приїхали, щоб контролювати і критикувати. Якщо хочете допомогти, то дайте мені спокійно працювати. Нам не треба допомагати, ні допомагати, ні підтримувати нас. Ми в квартирі живемо. у нас ні свиней, ні господарства.

Вона кинула ложку на стіл і підійшла ближче.

— Ти як зі мною розмовляєш, дівчинко? — її голос тремтів від образи. — Я все життя працювала, виховувала сина, а ти тут мені лекції читаєш?

— Я не читаю лекцій, — відповіла я, відчуваючи, як гнів наростає. — Я просто хочу, щоб ви поважали моє життя і мене. Я ще раз кажу: допомоги не просила і не чекала. Не треба мені ні готувати, ні керувати тут. Приїхали на гостину. то будьте гостею, а не починайте тут базар.

Вона дивилася на мене кілька секунд, а потім сказала:

— Знаєш, Олено, ти зовсім не та дівчина, яку я хотіла б бачити поряд зі своїм сином.

Ці слова були дуже несправедливими і образливими. Я відчула, як усе всередині перевертається, але вирішила не відповідати. Просто взяла ноутбук і пішла до спальні, зачинивши за собою двері.

Через годину я почула, як на кухні щось грюкнуло. Я вибігла і побачила, що Олена Василівна перекинула дорогу кавоварку яку я придбала нещодавно за 50 000.

— Ой, вибач, — сказала вона з награною невинністю. — Це випадково.

— Випадково? — я ледве стримувалася. — Ви спеціально це зробили! Аби вона впала її треба рухати.

— Не вигадуй, — відповіла вона, склавши руки. — Ти сама мене довела!

Це була остання крапля. Я аж підскочила.

— Досить! — вигукнула я. — Ви зараз же забираєтеся звідси!

— Ти що собі дозволяєш? — почервоніла вона. — Я тобі не дівчинка якась!

Але я була невблаганна. Відкривши двері, я випровадила її на сходовий майданчик. Вона ще намагалася щось говорити, але я зачинила двері і замкнула їх на всі замки.

— Олено! Відкрий негайно! — гримала вона ззовні. — Ти ще пошкодуєш!

Я не відповідала. Мій телефон почав дзвонити — це був Богдан. Я скинула виклик і пішла до спальні, де почала збирати його речі в сумки. Я знала, що це кінець.

А початок був місяць тому. Мій спокійний і розуміючий чоловік раптом вирішив що має право зі мною розмовляти, як із підлеглою. Того вечора Богдан повернувся додому пізно. Я працювала до ночі, і вечеря не була готова. Він зайшов на кухню, побачив порожній стіл і сказав:

— Олено, ти серйозно? Я цілий день на роботі, а ти навіть їжу не приготувала?

— Я теж працювала, — відповіла я втомлено. — У мене така ж робота як і в тебе, але віддалено. Офіс відновлять і я повернусь до звичного режиму. Те, що я в квартирі не означає, що маю час на те, аби готувати. Так само і втебе можу спитати: де вечеря?

— Ти завжди зі своїми звітами, — буркнув він. — А я що, маю голодним сидіти?

Я намагалася пояснити, що моя робота приносить 70% нашого сімейного бюджету, але він не слухав. Розмова швидко переросла в з’ясовування стосунків.

Наступного дня він просив вибачення, але я вже знала: говорив минулого вечора не мій чоловік.Говорила в ньому моя свекруха. Їй було байдуже, що я заробляла втричі більше її сина.

Я повинна була його годувати ледь не з ложки, прати його речі і ходити біля нього, як квочка біля курчати. А все тому, що мені із ним пощастило і я маю бути вдячною.

Коли Олена Василівна пішла, я сіла на диван і відчула полегшення. Телефон продовжував дзвонити, але я не відповідала. Через годину приїхав Богдан. Він грюкав у двері, просив впустити його, але я була непохитна. На розлучення подала майже одразу. Добре, що з цим тепер швидко.

— Олено, будь ласка, давай поговоримо! — чула я через двері. — Ми сім’я ми повинні все з’ясувати!

— Твоя мама могла б поводитися як людина, — відповіла я, стоячи біля дверей. — А ти… ти знаєш, чому я не хочу тебе бачити.

— Я ж вибачився! — його голос звучав розпачливо. — Давай усе обговоримо!

— Немає про що говорити, — сказала я. — Твої речі в конс’єржа. Забирай і йди.

Я чула, як він зітхає, як ходить по майданчику, але не відчинила. Наступного дня я викликала батька, і ми змінили замки. Богдан більше не мав доступу до моєї квартири.

— Мама більше ніколи не буде втручатись у наші стосунки, – почав Богдан, – Вона переймається за мене, може надто. Але й ти не права – надто різко з нею говорила. У нас же все добре було. Ти чого? Сім’ю треба берегти.

Я взяла паузу. Навіть мама не дає мені ніяких порад, каже що я сама повинна все вирішити. А я досі нічого не розумію. Скажіть, я й справді надто різка?

Головна картинка ілюстративна.