— Доброго ранку! Це сусідка вашої матері, про яку ви забули. Мені соромно, що вона має таких синів!
Я сиділа за комп’ютером, серце калатало, коли натискала “відправити”. Це було ризиковано, але я не могла більше мовчати. Мої пальці тремтіли над клавіатурою, а в голові крутилися думки про Марію Петрівну, мою сусідку, яка останнім часом ледь трималася на ногах.
Вона жила одна в старій хаті через дорогу, і я бачила, як вона щодня намагається впоратися з повсякденними справами. Її синів, яких вона виростила з такою турботою, ніде не було видно.
Я живу в маленькому селі на околиці великого міста. Тут усі знають одне одного, і сусіди часто допомагають, як можуть. Марія Петрівна переїхала сюди багато років тому з чоловіком, вони побудували скромний будинок і виростили трьох синів.
Я пам’ятаю, як вона розповідала про них з гордістю, ніби вони були її найбільшим скарбом. Старший, Андрій, став успішним бізнесменом у столиці, середній, Петро, працював інженером на заводі, а молодший, Василь, відкрив свою кав’ярню.
Вони всі виїхали з села, шукаючи кращого життя, і Марія Петрівна завжди казала, що пишається ними.
Але останні роки все змінилося. Чоловік Марії Петрівни пішов з життя через хворобу, і вона залишилася сама. Я бачила, як вона намагається утримувати двір, садити квіти біля хати, годувати котів, яких прихистила.
Її пенсія була невелика, всього 3000 гривень на місяць, і цього ледь вистачало на їжу та комуналку. Вона часто просила мене сходити в магазин за продуктами, бо їй важко було ходити далеко. Я завжди додавала щось від себе, але казала, що все вклалося в її гроші.
Одного разу, коли я принесла їй хліб і молоко, ми сіли на лавці біля її хати і почали розмову.
— Анно, ти така добра до мене, — сказала вона, посміхаючись крізь втому. — Без тебе я б не впоралася з цими дрібницями.
— Маріє Петрівно, це дрібниці, — відповіла я. — А як ваші сини? Давно не чула про них. Може, вони планують приїхати?
Вона зітхнула і подивилася в далечінь.
— Вони зайняті, доню. Андрій має великий бізнес, Петро весь час на роботі, а Василь з кав’ярнею не встигає. У них свої родини, діти. Не хочу їх турбувати.
Я відчула, як щось стискається всередині. Як можна не турбувати матір, яка все життя віддала їм? Але я не сказала нічого, просто кивнула.
Наступного дня я пішла до неї з чаєм. Вона сиділа в кухні, тримаючи в руках стару фотографію.
— Ось, подивися, це мої сини в дитинстві, ще такі малі були, — Марія Петрівна дістала з шухляди пожовклу фотографію, на якій троє хлопчаків усміхалися на тлі старого дуба в саду. — Андрій, старший, завжди був заводієм, усіх вів за собою, Петро – тихий, але розумник, книжки любив, а Василь, найменший, вічно сміявся, усіх розважав. Я тоді на двох роботах гнула спину – прибирала в школі вечорами, а вдень працювала на складі, щоб вони могли вчитися, щоб мали майбутнє.
— Вони вдячні вам за це? Чи пам’ятають, як ви для них старалися? — запитала я обережно, тримаючи в руках теплу чашку чаю, який вона щойно налила.
— Звичайно, пам’ятають, — відповіла Марія Петрівна, поправляючи хустку на голові, але її голос тремтів від сумніву. — Інколи телефонують, питають, як справи, як здоров’я. Але приїхати до мене в село – це ж далеченько, квиток на автобус коштує 500 гривень в один бік, а в них свої сім’ї, свої клопоти.
Я слухала її, а в голові крутилася думка: 500 гривень – це ж не захмарна сума для трьох дорослих чоловіків, які, судячи з її розповідей, досягли успіху в житті. Але Марія Петрівна завжди знаходила виправдання для своїх синів, ніби боялася визнати, що їхня турбота обмежується рідкісними дзвінками.
Минали тижні, і я помічала, як їй стає дедалі важче. Вона, ще зовсім не стара, але виснажена роками праці, почала скаржитися на ноги і спину, але до лікаря вперто не йшла. “Ліки дорогі, та й що там лікарі скажуть нового?” – казала вона.
Я умовляла її, і врешті ми разом поїхали до районної лікарні, де після огляду спеціаліст виписав рецепт на 2000 гривень. Марія Петрівна стояла біля аптеки, стискаючи папірець, і очі її затуманилися.
— Де я візьму такі гроші? Пенсія вся йде на комуналку та їжу, — тихо сказала вона, коли ми поверталися додому, а її голос був сповнений безнадії.
— Я допоможу, Маріє Петрівно, не переживайте. Але, може, варто поговорити з синами? Вони ж у вас успішні, — запропонувала я, намагаючись не звучати надто наполегливо.
— Ні-ні, не треба їх турбувати, — швидко відмахнулася вона, — Андрій будує великий будинок у передмісті, Петро платить за навчання сина в університеті, а Василь вкладає всі заощадження в розширення своєї кав’ярні. У них свої витрати, я не хочу бути тягарем.
Я слухала її виправдання, але всередині закипала досада. Того вечора, сидячи вдома, я вирішила діяти. Відкрила ноутбук і швидко знайшла синів Марії Петрівни в соціальних мережах.
Їхні профілі були наповнені яскравими фото: Андрій позував на тлі моря в Туреччині, Петро викладав сімейні знімки з розкішного ресторану, Василь хвалився новим інтер’єром своєї кав’ярні.
Вони виглядали людьми, які можуть дозволити собі не лише квиток за 500 гривень, а й набагато більше. Я довго думала, як сформулювати повідомлення, щоб воно було ввічливим, але чітким. Урешті написала Андрієві:
“Добрий день, я сусідка вашої мами, Марії Петрівни. Їй зараз важко, здоров’я погіршується. Чому ви не приїжджаєте, не допомагаєте? Вона вас так любить і завжди виправдовує, але їй потрібна ваша підтримка”.
Відправивши повідомлення, я відчула, як в очах темніє від хвилювання. Чи не переступила я межу? Чи не образить це Марію Петрівну? Два дні відповіді не було, і я вже почала думати, що мої слова проігнорували.
На третій день я пішла до Марії Петрівни з кошиком яблук із власного саду, сподіваючись, що вона не помітить мого хвилювання.
— Як почуваєтеся? — запитала я, ставлячи кошик на стіл.
— Краще, Анно, дякую тобі за допомогу, — відповіла вона, і її обличчя трохи прояснилося. — Учора дзвонив Андрій, питав, як я. Сказав, що скоро приїде з міста, хоче мене побачити.
Я здивувалася. Невже моє повідомлення подіяло? Але я не зізналася, що писала йому, боячись, що вона образиться за моє втручання.
— Це ж чудово! Розкажіть про нього, яким він був у дитинстві? — попросила я, щоб змінити тему.
— Ох, Андрій завжди був таким цілеспрямованим, — оживилася Марія Петрівна, і її очі засвітилися теплом. — У школі вигравав олімпіади з математики, вчителі казали, що з нього будуть люди. Я так пишалася, коли він вступив до університету, хоч і спала по чотири години на добу, щоб заробити на його навчання.
Ми говорили довго, згадуючи її синів, їхні дитячі витівки, перші успіхи. Вона розповідала, як Петро любив читати енциклопедії, а Василь умів розсмішити всіх на сімейних святах.
Ці спогади ніби повертали їй сили, і я раділа, бачачи її такою живою.
Через кілька днів я побачила біля її хати сріблястий седан. З машини вийшов чоловік у дорогому костюмі – Андрій. Я спостерігала з вікна, як він міцно обійняв матір, а вона, дрібненька й тендітна, притулилася до нього. Мені стало легше на душі, але я все ще хвилювалася, чи надовго ця турбота.
Пізніше Марія Петрівна забігла до мене, її обличчя сяяло радістю.
— Анно, Андрій приїхав! — сказала вона, ледь стримуючи емоції. — Хоче, щоб я поїхала до нього в місто, пожила в його новому будинку. Каже, там є окрема кімната для мене, з великим вікном і видом на сад.
— Це ж чудово! А що він ще сказав? — запитала я, радіючи за неї.
— Сказав, що шкодує, що рідко приїжджав. Обіцяв частіше навідуватися, — відповіла вона, і її голос був сповнений надії.
Я подумала, що, можливо, все налагоджується. Але для певності вирішила написати Петрові, другому синові. Мій тон був м’якшим, але відвертим:
“Добрий день, я сусідка вашої мами. Їй потрібна ваша підтримка, здоров’я слабшає, а вона сама справляється з господарством. Чому ви не приїжджаєте?”
Відповідь прийшла за кілька годин, різка й холодна:
— Хто ви така, щоб нас судити? Ми допомагаємо мамі, як можемо, надсилаємо гроші, коли просить. У нас свої сім’ї, свої витрати.
Я прочитала це і відчула, як гнів змішується з розчаруванням. Марія Петрівна ледве ходила до магазину, сама тягала важкі сумки, а її сини вважали, що кількох дзвінків і переказів достатньо.
Через кілька днів село загуділо: усі три сини приїхали разом. Вони привезли пакети з продуктами. Але разом із цим я почула новину, від якої мені стало зле.
— Мамо, ми все обдумали, — казав Андрій, стоячи на подвір’ї, коли я проходила повз хвіртку. — Є чудовий пансіонат для літніх людей, із доглядом, гарним харчуванням, лікарями. Там тобі буде комфортно, спокійно, краще, ніж тут, у старій хаті.
Марія Петрівна стояла мовчки, її руки тремтіли, тримаючи край хустки.
— А як же хата? — нарешті спитала вона, і її голос був ледь чутним. — Тут кожна дошка, кожна цеглина – від вашого батька. Тут я народила вас, тут моє життя.
— Мамо, ми все владнаємо, — відповів Василь, відводячи погляд. — Хату можна продати, а гроші підуть на твоє утримання.
Я слухала, стоячи за хвірткою. Це не було турботою – це було бажанням позбутися відповідальності, скинути її на чужі плечі. Я повернулася додому, але не могла заспокоїтися.
Наступного дня я зайшла до Марії Петрівни з домашніми пиріжками, сподіваючись поговорити.
— Анно, вони хочуть відправити мене в пансіонат, — тихо сказала вона, коли ми сіли за стіл. — Кажуть, там краще, але я не хочу. Ця хата – це все, що в мене залишилося. Але сваритися з ними не можу, вони ж мої діти.
Я обійняла її, втішала, казала, що ще можна все змінити, що сини, може, передумають. Але вона лише сумно всміхалася.
— Ти добра, Анно, але, мабуть, я сама винна. Може, я їх занадто балувала, — додала вона.
Після цього вона почала уникати мене. Я заходила ще кілька разів, але вона відчиняла двері неохоче, говорила коротко, ніби боялася, що я знову щось скажу про її синів. А потім і зовсім перестала кликати на чай.
У магазині я випадково почула, як вона розмовляла з сусідкою:
— Анна добра була, допомагала мені. Але не треба було їй писати моїм синам, соромити їх. Тепер вони щодня дзвонять, вмовляють їхати в той пансіонат. Кажуть, там усе є – і лікарі, і догляд, і коштує це 20 000 гривень на місяць. А я не хочу, а вони ображаються, що я відмовляюся.
Мені стало прикро. Я ж хотіла допомогти, а вийшло, що лише погіршила ситуацію. Марія Петрівна тепер ходить по селу, питає, чи не доглянув би хтось за нею в обмін на хату.
Вона розуміє, що сини не відступлять, що їм легше заплатити за пансіонат, ніж приїжджати сюди, у село, де вона прожила все життя.
А я залишилася винною. Вона більше не вітається, не бере моїх пиріжків, дивиться повз мене, ніби між нами виросла стіна. Я повертаюся додому, сідаю за стіл і думаю: може, я справді помилилася?
Може, треба було мовчати, носити їй продукти, не втручаючись у її стосунки з синами?
Але як можна мовчати, коли бачиш, як людина, що виростила трьох синів, залишається самотньою у своїй хаті? Як стояти осторонь, коли вона мріє не про пансіонат із доглядом за 20 000 гривень, а про те, щоб її діти просто приїхали, обійняли, поговорили?
Тепер я не знаю, чи правильно вчинила. Але найгірше – це думка, що скоро її хата, де завжди горіло тепле світло у вікні, може опинитися під чужим замком.
І той двір, де колись ганяли м’яча її сини, заросте бур’янами.
А я все ще питаю себе: чи варто було мовчати? А ви б промовчали на моєму місці?
Головна кратинка ілюстратвина.
