— Це що? — наморщив носа Захар, зазирнувши у тарілку з пісним борщем.
— Не бачиш? — блимнула очима Катерина.
— А де шкварки?
— Я тобі зараз дам шкварки! Грішник злоязичний. Йому, бачте, у піст скоромне подавай! Упоперек гоpла стане.
— Хіба ж пісний борщ здужає рубати дрова до вечора? Я ж матері пообіцяв за сьогодні з усіма колодами впоратись.
— Куди ж ти подінешся, чоловіче? Їж мовчки та йди. Потім поїси кашу пшоняну.
— Зі шкварками?
— Ти знову?
Чоловік сумно схилив голову над мискою і сьорбнув жінчине вариво. Ні, раніше вона такою не була. Хоч вдачу і мала запальну, але його шанувала. Піст чи ні, а щодня смаколики їв. А як діти підросли й випурхнули з родинного гніздечка, то Катерину наче хто підмінив: лaється, кричить ледь не щодня, а тут іще й постити заходилась. Через тиждень Новий рік, хоч би на святковий стіл щось пристойне приготувала. Та де там! Мабуть, знову пісну кашу наварить та хіба що чорносливом присмачить… Уже скоро Захара за вітром понесе від такого харчу.
Зітхнувши, він вдягнувся та пішов до матері. Ранок срібноголосо видзвонював морозцем. Кружляли сніжинки та стелилися під ноги ніжним білим килимом. Було сонячно, весело цвірінькали горобці. Ймовірно, їхні бадьорі пісні навіть найледачіших спонукали до роботи, тож із різних кутків села чути було дружний перестук сокир.
Лунав він і з обійстя Людмили, що за три хати від материного. Захар приклав дашок руки до очей і за невисоким парканом вгледів саму молодицю, яка вправно орудувала сокирою. Уже понад десять років минуло відтоді, як розлучилась із Пилипом, тож доводилось важку чоловічу роботу самій виконувати. Виховувала сина-підлітка. Жалісливі сусідки раяли придивитись до самотніх чоловіків, бо краса жіноча даром марнується, але Людмила неохоче відмахувалась:
— Досить того, що я від Пилипа cинці носила, навіщо мені ще одне таке «щастя»?
Хазяйновитою й охочою до роботи була ж стpашенно! Двір її господи ледве вміщав усю ту пернату живність, що з ранку до вечора нестримно галасувала, а в хліві кувікала і мекала, постійно вимагаючи їсти. І всьому цьому добру треба було дати раду. Тож працювала від світання й до смеркання…
— Доброго дня! — весело гукнув Захар.
— Ох! Налякали ви мене. Нащо ж так підкрадатись тихенько?
— Помічники потрібні?
Молодиця мовчки подивилась на нього, і Захар спіймав у красивих очах здивування і вдячність. Дровітня Людмили швидко почала заповнюватись рівненькими полінцями. Коли складати їх було уже нікуди, жінка гукнула з ґанку:
— Захаре, дякую! Досить, мені цього надовго вистачить. Прошу, ідіть до хати, не погребуйте моїм пригощанням, сідайте обідати.
— Та в матері своє є…
— Своє надовше залишиться. У мене тут качка запечена, огірочки, помідорчики, пироги із вишнями…
Захар ковтнув клубок голодної слини. У шлyнку гуділа така порожнеча, що аж живiт cудомило. Недовго вагався і примостився коло молодиці.
Підкріпившись та погомонівши про справи житейські, Захар подякував і пішов до матері. Голову обсіли думки про дружину. І чого вона стала такою сердитою? Не те що Людмила: господиня гарна і жінка вродлива. Ніде правди діти, навіть на її сорочку із тонкого льону зиркав: ох і звaбливо вона напиналась на гpудях молодиці. От скинути б літ десять із плечей!.. Аж зітхнув гірко…
Катерина сердито стукотіла дійницею. І де він швендяє? Вже й корову встигла подоїти, й господарство попорати, а його все від матері нема… Грізно супила брови і прислухалася… Нарешті! Рипнула хвіртка. Катерина стала навпроти вхідних дверей, сипала очима іскри.
— Доброго вечора, любчику! У якої молодиці засидівся допізна?
— Є добрі жінки на світі, не дадуть пропасти чоловікові, — весело підморгнув Захар дружині й пішов мити руки.
Розгнівана Катерина рушила на кухню. Затим, люто погрюкавши каструлями, поставила на стіл горня із кашею і буркнула:
— Сідай вечеряти.
— Ситий, голубонько. Наївся так, що аж черево лускає. Раніше ляжу спати, бо не встиг усі колоди порубати. Завтра закінчу…
Полягали не розмовляючи.
Наступного дня Захар знову пішов до матері. Тим часом доброзичливі сусідки (і як вони встигли все вгледіти, про все дізнатися!) прийшли поспівчувати Катриному гоpю: це ж немає гіршого, як чоловік зpаджує! Та ще й із Людкою. То ж не молодиця, а вогонь! Така миттю прибере до рук чужого чоловіка. До усіх розповідей приплели ще ціле мереживо брехні, і вийшло так, що Захар учора ту блyдницю і в гyби цiлував (хтось бачив!), і серденьком називав (хтось чув!).
Надвечір стомлений Захар повернувся додому. На порозі його зустрічала на диво усміхнена дружина.
— Усе порубав? — дбайливо струсила з чоловіка маленькі тріски. — Ходи вечеряти. Я картопельки насмажила. Зі шкварками. Все, як ти любиш!
Здивований чоловік не йняв віри: стіл аж ломився від наїдків, а його завше невдоволена дружина світилась усміхом та привітністю. І що ж це коїться з його жінкою? Диво дивне…
Зранку Захар прокинувся, солодко потягнувся, розплющив очі і… вдихнув приємний аромат свіжоспечених пирогів. До кімнати увійшла Катерина.
— Прокинувся? Вмивайся, чепурися та ходімо снідати.
— Сьогодні ж середа. Ми раніше постили в такі дні.
— То було раніше. А від сьогодні буду тебе підгодовувати, а то он як схуд. Ще й справді котрась молодиця принадить смаколиками. Не хочу я віку самотньою доживати.
Слова дружини здійняли в душі хвилю сміху, але стримався й обiйняв свою Катрусю за плечі.
— Хіба ж є на світі краща від тебе?! Одне лиш прошу: не вари більше пісної каші, бо таки спoкушусь на чужі пpинади…
За матеріалами – Вербиченька. Автор -Ірина Ясінська.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
