Підсліпувато мружилась літня жінка біля ялинки в коридорі. Посміхалася рожевими яснами, поглядала на іграшки. Вона була дуже маленького зросту, худенька. У халаті, хусточці. Повз люди пробігали. Видужуючі і відвідувачі.
А тітка Шура зовсім одна була. Чоловіка, Василька, давно не стало. Був ще улюблений синочок, Гарік. Але той поїхав на заробітки. Спочатку приїжджав, регулярно. Грошима допомагав. А потім стала мати помічати – щось не те з сином коїться. Дивний він став. Погляд відсутній.
– Гляди вживає щось! – авторитетно заявила Клава зі 105 квартири.
Тітка Шура до останнього не вірила. Кому охота визнати, що з твоєю дитиною щось не те? Він же завжди улюблений. А потім знайшли його, Гарика. Взимку, в чужому місці. Документи в кишені були.
Але вона все мотала головою і казала, що не він, не син це. Списали на хвилювання. Даремно тітка Шура кричала, що серцем нічого не відчуває, значить, Гарік живий.
– Бідна! Змиритися все не може! Звідти не повертаються! – говорили люди.
Відтоді тітка Шура так і жила в обнімку з бідою. І чекала. Що одного разу задзвенить телефон, рідний голос на тому кінці скаже:
– Я повернувся, мамо!
– Наївна ти, Шурко. Не хочу погано говорити, але рідкісний відморозок твій Гарік. У вічному дурмані жив. І всі, хто на нього схожі. Ось ростиш дітей, душу вкладаєш, а вони самі себе знищують. Краще вже їх взагалі не мати. Чим на старості років нерви псувати. Безсовісні. І припини згадувати його вже. Немає його, чуєш? Немає! – радила тітці Шурі Клава.
Але материнське серце не могло змиритися. Ми завжди чекаємо. Тих, кого любимо. Хто залишився десь далеко в минулому. Так і тітка Шура.
Вона 10 років не бачила сина. І не було надії, що він живий. А вона все одно не могла змиритися, відкидала факти, які, як відомо, річ уперта. Хоча начебто і надії не було. Тільки замість того чоловіка з порожніми очима вона все одно бачила маленького біленького малюка, яким Гарік був колись.
– Синочку мій. Знаю я, що ти живий у мене. Нічого мені не треба. Тільки б разок побачити тебе, обійняти. Знати, що все добре. Тебе немов зачарували, хлопчику мій. Погані пороки у людей, так. Але ти ж сильний, ти ж зможеш! Мама тебе чекає! – шепотіла тітка Шура.
А потім їй погано стало. Клава ледве встигла швидку викликати.
Тітку Шуру врятували. І вона стояла в холі біля ялинки. Особливо їй сподобалася одна іграшка – білочка, з пухнастим хвостиком. Стара, мабуть, збереглася добре. Раніше у Гарика така ж була. А як син пропав – ялинки більше тітка Шура НЕ прикрашала.
Всіх в їдальню покликали. В кишені завібрував телефон – кнопковий. Номер незнайомий. І знову стрепенулося серце – а раптом?
Свято ж! Чарівне! Різдво! Боженька всіх бачить, хто потребує, плаче, сподівається.
– Алло? – ледве вимовивши від хвилювання відповіла тітка Шура.
– Здрастуй, мамо… – пролунало в трубці.
Літня жінка схопилася за стіну, щоб не впасти.
– Гаріку? Синочку, ти? Гаріку! А я ж вірила, що ти живий! Я сказала, що це не ти! – витираючи сльози, прошепотіла тітка Шура.
– Мамо, прости. За все прости, мамо. Я скотився на дно. Мене майже не стало. Подобу людську втратив. Мам, але я зміг. Я вибрався. З минулим покінчено. Було важко, але я впорався. І повернутися хочу. До тебе. Тепер я повністю здоровий. Мамо, я можу приїхати? Я так скучив за тобою! – говорив син.
– Гаріку, ти чого питаєш? Ти приїжджай! Я чекаю тебе, синку! – повторювала тітка Шура.
Блищала гірляндами ялинка. І сусідці Клаві тітка Шура подзвонила, щоб радістю поділитися – що дзвінок був на Різдво від сина, якого не було серед нас 10 років. Ну, це для інших і офіційно. А мати чекала!
І на наступний день виходила після виписки на вулицю тітка Шура. Озираючись на всі боки. Він побіг до неї. Змінився. Дуже схуд. Жорсткі складки біля рота. А ось очі ті ж самі – ясні, що не замутнені.
З вікон дивилися медсестри. Вони тітці Шурі ту білочку з ялинки подарували. Син маму на руки підхопив, вона ж легенька і маленька, як пушинка, цілуючи їй руки.
А вона пробачила, звичайно. Іграшку простягнула зі словами: “А пам’ятаєш?”. Гарік кивнув, сльоза покотилася вниз. Поки йшли додому, син розповідав, що тепер буде працювати у фонді, допомагати людям, які заплуталися і у яких проблеми.
– Мам, все добре тепер буде! Ти не одна більше. Я з тобою! Зараз в храм з’їздимо, прикрасимо стіл, я все купив, смачненького, як ти любиш! Так відсвяткуємо! – обіймав тітку Шуру за плечі Гарік.
– Дзвінок той просто мені радість в життя повернув! Треба чекати! І вірити, завжди. Навіть душа, що заблукала може повернутися, покаятися, врятуватися. А у нас тепер все добре! – розповіла тітка Шура.
Автор: Тетяна Пaхоменко.
Фото ілюстративне.
