— Дмитре, сідай. Нам треба поговорити. Серйозно.
Він стояв у дверях кухні з пляшкою води в руці, ще не встиг переодягнутися після роботи. Я сиділа на дивані, ноги підібрала під себе, і дивилася на нього так, ніби вперше бачу.
Він повільно пройшов у кімнату, опустився в крісло навпроти, але очі відвів убік.
— Сьогодні мені написала твоя Вікторія, — сказала я тихо, але чітко. — Вона дуже чемно попросила обговорити «питання житла». Сказала, що ви вже давно разом, і що після нашого розлучення ти отримаєш свою частку квартири. Ти їй це пообіцяв, правда?
Його обличчя стало білим, ніби хтось вимкнув у ньому світло. Пляшка в руці тремтіла.
— Катерино… це не так, як ти думаєш…
— Ні, саме так, як я думаю, — перебила я, не підвищуючи голосу. — Ти місяцями будував нове життя за моїм плечем. І в цьому новому житті моя квартира чомусь уже була вашою. Ти їй сказав, що це спільне майно, що ми чесно поділимо. Ти знаєш, що це неправда. Ти завжди знав.
Він мовчав. Довго. Потім тихо промовив:
— Я не думав, що все так далеко зайде…
— Ти думав тільки про себе, — відповіла я. — І про свій комфорт. Збирай речі. У тебе тиждень. Потім залишиш ключі й підеш.
Він підвів очі — вперше за весь вечір. У них було щось схоже на здивування, ніби він справді вірив, що я просто проковтну все й чекатиму, поки він вирішить, чи потрібна я йому ще.
— Куди я піду? — запитав він, і в голосі прозвучала не тривога, а роздратування. — У мене зараз немає зайвих грошей на оренду.
— Це твоя турбота, Дмитре. Ти дорослий чоловік. У тебе є Вікторія, яка так палко хоче вашого спільного майбутнього. Нехай вона подбає. Або друзі. Або батьки. Але тут ти більше не житимеш.
Він встав, не сказавши більше ні слова, і пішов до спальні. Я чула, як він відкриває шафу, як щось падає на підлогу. Через годину він вийшов із напханим рюкзаком.
— Заберу решту в суботу, — кинув, не дивлячись на мене.
— Подзвониш заздалегідь, — відповіла я. — І ключі залишиш на столі.
Він поклав зв’язку на полицю в коридорі й пішов. Двері зачинилися тихо, без грюкоту. Я залишилася сама.
Це був початок кінця.
Мене звати Катерина. Мені тридцять два роки, я живу в однокімнатній квартирі на одинадцятому поверсі панельки на Виноградарі в Києві.
Квартира невелика, але світла, з великим балконом, звідки видно лісопарк. Вона дісталася мені від тітки Галини — моєї хресної, яка виростила мене після того, як батьки пішли у засвіти, коли мені було дванадцять.
Тітка пішла з життя після недуги, коли мені виповнилося двадцять три. Все було оформлено правильно: нотаріус, свідоцтво про спадщину, Державний реєстр.
Жодних інших спадкоємців. Квартира моя. Тільки моя. І завжди була.
З Дмитром ми познайомилися сім років тому на корпоративі його фірми — я тоді працювала в сусідній компанії, прийшла з подругою.
Він був високий, усміхнений, розповідав смішні історії. Через рік ми одружилися. Через півтора він переїхав до мене — його орендована квартира на Лівому березі стала надто дорогою, господарі постійно піднімали плату.
Я не заперечувала. Мені здавалося, що так і має бути: чоловік і дружина живуть разом.
Він ніколи не казав прямо «моя квартира». Коли хтось із друзів запитував, де ми живемо, відповідав ухильно: «На Виноградарі, зручний район», «Є своє житло, не знімаємо». Я помічала це, але не надавала значення.
Думала, йому просто некомфортно визнавати, що живе в моїй квартирі. Чоловіча гордість, казала собі.
Але останні пів року все змінилося. Він став говорити про майбутнє так, ніби мене в ньому не було.
— Я планую серйозні зміни в житті, — казав він за вечерею, дивлячись кудись повз мене. — Мені треба рухатися вперед, розвиватися. Нові цілі, нові перспективи.
Я питала:
— А ми разом у цих планах?
Він усміхався якось дивно й відповідав:
— Звісно. Але мені треба трохи часу, щоб усе продумати.
Я відчувала: він говорить не зі мною. Він репетирує. Для когось іншого.
Одного вечора я не витримала.
— Дмитре, що відбувається? Ти останнім часом якийсь… далекий. Ми ще сім’я чи вже ні?
Він зітхнув, опустив очі.
Катю, мені треба розібратися в собі. Дай мені час. Будь ласка.
Я кивнула. Не знала, що сказати. Дати час? На що? На те, щоб остаточно вирішити піти?
Наступного дня, коли я була на роботі — я менеджерка проєктів в IT-компанії, — мені прийшло повідомлення. Невідомий номер, аватарка — фото моря.
«Добрий день, Катерино. Мене звати Вікторія. Мені треба з вами поговорити. Це стосується Дмитра й вашої спільної ситуації.»
Я перечитала тричі. Серце стукало.
Через п’ять хвилин нове повідомлення:
«Я розумію, що це несподівано. Але ми з Дмитром разом уже кілька місяців. Він сказав, що ваші стосунки фактично завершені, і ви це знаєте. Тепер треба обговорити практичні питання — зокрема житло.»
Я сиділа за робочим столом, навколо гудів open-space, хтось сміявся біля кавомашини. А в мене на екрані чужа жінка спокійно писала, що мій чоловік уже кілька місяців з нею, і тепер вони хочуть мою квартиру.
Я набрала відповідь:
«Добрий день, Вікторіє. Квартира оформлена на мене ще до шлюбу, отримана в спадок. До Дмитра вона не має жодного стосунку. Обговорювати нічого.»
Відповідь прийшла миттєво:
«Вибачте, але Дмитро казав зовсім інше. Він запевняв, що це спільне майно, і після розлучення ви поділите все по закону. Я не хочу конфліктів, просто хочу зрозуміти реальну картину.»
Я відчула, як усе всередині стискається. Він не просто зраджував. Він свідомо малював їй райдужну картинку, де вони вдвох живуть у моїй квартирі, яку він нібито чесно ділить із колишньою дружиною.
Я написала:
«Дмитро може обіцяти лише те, що йому належить. Квартира — ні. Він це знає. Більше не пишіть.»
І заблокувала.
Того вечора я прийшла додому раніше. Заварила чай, сіла на диван і чекала. Він зайшов о восьмій, як завжди. Я покликала його. І почалася та сама розмова, з якої я почала цю історію.
Після того, як він пішов із рюкзаком, я довго сиділа в тиші. Потім зателефонувала подрузі Лілі — ми дружимо ще зі школи.
— Лілю, він пішов, — сказала я.
— Куди? — здивувалася вона.
— До неї. І хоче забрати пів квартири.
Вона мовчала секунду, потім вибухнула:
— Ти серйозно? Він що, дурний? Квартира ж твоя!
— Він їй сказав, що спільна.
— О Боже… Катю, ти як?
— Спокійно. Дуже спокійно. Наче лід всередині.
— Це нормально. Це від несподіванки, моя хороша. Але ти молодець, що одразу поставила крапку.
Наступного дня я записалася до юристки — рекомендувала знайома. Пані Ірина, жінка років п’ятдесяти, з теплим голосом і чіткими відповідями.
Я розповіла все. Вона слухала, не перебиваючи.
— Квартира отримана до шлюбу?
— Так. За три роки до весілля.
— Тоді це ваша особиста власність. Не ділиться. Жодним чином. Навіть якщо він доведе, що робив ремонт за свої гроші, — максимум компенсація за суттєві поліпшення, але це треба документально підтвердити. А звичайний косметичний — ні.
— А якщо він піде до суду?
— Програє. Закон на вашому боці.
Я вийшла з кабінету з ясною головою. Тепер я знала напевно.
У суботу Дмитро приїхав за речами. Подзвонив заздалегідь, як я просила. Я відкрила двері, пропустила. Він збирав одяг, книги, гаджети. Мовчки.
Коли все вклав у сумки, зупинився в коридорі.
— Катю… пробач.
— Пробачити за що саме? За зраду чи за те, що ти мою квартиру в свої плани вписав?
Він опустив голову.
— Я не хотів, щоб усе так…
— Ти хотів усе й одразу. І мене тримати про запас, і нове життя будувати на моєму. Іди, Дмитре.
Він пішов. Цього разу двері зачинилися голосніше.
Я переставила меблі. Викинула його старі капці. Перепрала всю постіль. Прибрала наше весільне фото в коробку. Квартира стала моєю знову — по-справжньому.
Через тиждень він написав із нового номера:
«Катю, давай зустрінемося. Поговоримо нормально. Цивілізовано.»
Я не відповіла. Заблокувала.
Потім написала Вікторія — з іншого акаунта. Тон уже не впевнений, а майже благальний.
«Катерино, може, все-таки поговоримо? Знайдемо компроміс? Дмитро каже, ви не йдете на контакт…»
Я відповіла:
«Вікторіє, я все сказала. Квартира моя. Дмитро вам збрехав. Це його відповідальність. Більше не пишіть.»
Заблокувала.
Я подала на розлучення. Він не прийшов до РАЦСу на спільну заяву, тож довелося через суд. Через два місяці — засідання.
Він сидів на іншому боці зали. Поруч — вона. Висока, білява, в строгій сукні. Дивилася на мене з цікавістю. Я — на неї теж. Впізнала за описом.
Суддя зачитував матеріали. Дмитро попросив слово.
Ваша честь, я хотів би підняти питання про поділ майна…
Моя адвокатка спокійно подала документи.
— Квартира отримана позивачкою в спадок до шлюбу. Ось свідоцтво, ось виписка з реєстру.
Суддя кивнув.
— Претензії відхиляються. Шлюб розірвано.
Він зблід. Вона поруч виглядала розгублено.
Я вийшла з зали, не озираючись.
Через місяць прийшло свідоцтво про розлучення. Я поклала його до папки з документами на квартиру.
Вечорами я сиджу на балконі, дивлюся на вогні міста. Квартира тиха, тепла, моя. Я читаю, слухаю музику, запрошую подруг на каву. Життя йде далі.
Іноді думаю: люди часто плутають любов із вигодою. Думають, що якщо живуть поруч із власником чогось цінного, то це автоматично стає й їхнім.
Дмитро так думав. Вікторія теж повірила. Вони будували плани на чужому фундаменті, не розуміючи, що так не буває.
А я зрозуміла головне: своє треба берегти. І себе теж. Яким би не було кохання, а завжди треба прораховувати варіанти.
Так, хтось скаже що одружуватися не потрібно, якщо думати про розлучення. Але нині я впевнена у тому, що саме чітке бачення того, що ти отримаєш при розлученні є гарантією щасливого спільного життя.
Часи змінилися потрібно дбати і убезпечувати себе. Хіба не так?
Головна картинка ілюстративна.
