Пензлі стояли в літровій скляній банці. Я витерла пальці об край старого махрового рушника, який давно перетворився на ганчірку для виправлення помилок. Пахло розчинником і вивітрілою кавою.

З полотна на мене дивилися очі, які я вигадувала останні три тижні. Вони були занадто правильними. У житті таких облич не буває — без жодної асиметрії, без дрібних зморшок біля перенісся, коли людина мружиться від світла. Ліве крило за плечем фігури залишалося лише накиданим вугіллям, розмитим сірим підмальовком.

Я відчувала, як затерпла шия. Спроба повернути голову вбік відгукнулася тупим болем у лопатках. Годинник на мікрохвильовці показував за чверть до четвертої ранку. Через п’ять годин мені потрібно було стояти на пероні, тримаючи в одній руці дорожню сумку, а в іншій — квиток.

— На сьогодні точно все, — сказала я сама до себе, бо в порожній квартирі звук власного голосу трохи тверезив. — Допишу після поїздки.

Сон був коротким і сухим, без сновидінь. Мені здавалося, що я тільки-но заплющила очі, коли телефон на підвіконні завібрував, повзучи по гладкій поверхні від власного дзижчання.

— Олю, ти де ходиш? — голос Наталі в слухавці був надто гучним для восьмої ранку. — Я вже в таксі, під’їжджаю до вокзалу. Сподіваюся, ти не забула паспорт на столі?

— Паспорт у сумці, — я сіла на ліжку, намагаючись намацати ногою капці під тахтою. — Я встаю. Поїзд через годину.

— Ну дивись мені. Бо я не збираюся сама блукати тими площами. Ти ж знаєш, мій рівень англійської закінчується на фразі «я не говорю англійською». Снідати будемо вже в аеропорту, збирайся швидше.

Я скинула дзвінок, пішла на кухню і просто з-під крана вмила обличчя холодною водою. На полотно під простирадлом навіть не дивилася — не було часу. Застебнула блискавку на рюкзаку, перевірила, чи вимкнула праску, і тричі смикнула ручку вхідних дверей, перевіряючи замок.

Мадрид зустрів нас сухою спекою, від якої відразу захотілося сховатися під будь-який навіс. Стіни будинків віддавали теплом, наче кахлі розпаленої печі. Наталя відразу витягла паперову карту, яку їй дали на стійці реєстрації, хоча на екрані телефона маршрут уже давно був прокладений.

— Нам треба йти через той сквер, — вона тикнула пальцем у бік кількох суховерхих пальм. — Там далі готель. Господар писав, що ключі в сейфі біля дверей, код він скинув.

Ми йшли повільно. Коліщатка моєї сумки торохтіли по нерівній бруківці. Місто видалося мені дивним: тут не було хмарочосів, як у великих фінансових центрах, але й старовиною, від якої пахне сирістю, тут не вельми віддавало.

Звичайні житлові будинки з кованими балконами, на яких сушилися білі простирадла та стояли вазони з геранню. Точно такі ж вазони моя мама колись виставляла на підвіконня влітку.

У номері ми лише скинули взуття. Наталя відразу вляглася на ліжко, закинувши ноги на бильце.

— Двадцять хвилин лежачи, інакше я нікуди не піду, — пробурмотіла вона, заплющуючи очі. — У мене пальці на ногах просто заніміли від цих кросівок.

— Я піду вмиюся, — я витягла з бічної кишені рюкзака рушник.

Увечері ми вийшли шукати, де поїсти. Спека нарешті почала відпускати місто, з’явився легкий рух повітря, але людей на вулицях побільшало втричі. Усі кудись ішли, голосно розмовляли, рухали стільці на літніх майданчиках ресторанів. Ми сіли за вільний столик у невеликому провулку, де стояли прості дерев’яні лави замість плетених крісел.

— Давай візьмемо велику порцію рису з рибою та овочами, — запропонувала Наталя, вивчаючи меню з картинками. — Тут написано «паелья». Це на двох має вистачити. І простої води зі льодом.

Я кивнула, озираючись навколо. За сусіднім столиком троє чоловіків щось емоційно обговорювали, активно махаючи руками. Один із них, у сірій трикотажній футболці з підкоченими рукавами, раптом повернувся в наш бік.

У мене перехопило подих. Не через те, що він був привабливим чи якось незвично одягненим. Мені здалося, що з моєї кухні, з-під того старого лляного простирадла, хтось забрав підрамник і переніс обличчя сюди, на цю галасливу вулицю. Ті самі рівні надбрівні дуги, та сама лінія підборіддя з ледь помітною ямкою, яку я ніяк не могла правильно виписати сиєною.

Чоловік помітив мій погляд, посміхнувся — просто, без того виразу, з яким зазвичай знайомляться на вулицях — і підвівся з місця.

— Добрий вечір, — сказав він, підходячи до нашого столу. Його вимова була дивною. Слова були українськими, але наголоси падали зовсім не туди, а звук «л» був занадто м’яким, наче він говорив польською чи іспанською. — Вибачте, я почув, як ви замовляли їжу. Рідко чую тут цю мову.

Наталя першою повернула голову, її брови поповзли вгору.

— Ого. А ви звідки так добре говорите? — запитала вона, відсуваючи вбік склянку з водою.

— Моя бабуся виїхала звідти дуже давно, — він приставив вільний стілець від сусіднього столика і сів, не чекаючи особливого запрошення, але так природно, що це не виглядало нахабством. — Вона вчила мене розмовляти, коли я був малим. Мене звати Хесус.

— Ісус? — Наталя ледь не пирскнула водою.

— Хесус, — м’яко поправив він. — Це звичайне ім’я тут. Я живу в Альмагро, це недалеко звідси, приїхав у справах. Я музикант, допомагаю записувати відео для місцевих гуртів.

Я мовчала. Мені хотілося піднятися, підійти ближче й подивитися на його ліве плече — чи немає там тієї самої тіні, яку я малювала вугіллям о четвертій ранку в Києві.

Наступні три дні перетворилися на суцільну плутанину з екскурсій, коротких повідомлень у телефоні та зустрічей на платформі приміських поїздів. Хесус приїздив щодня після другої години, коли в нього закінчувалася робота в студії.

Ми сиділи на низькому кам’яному парапеті біля вокзалу Аточа. Хесус тримав у руках пластиковий стаканчик із холодним чаєм, на дні якого калатало кілька кубиків льоду.

— Моя мама хотіла, щоб я став юристом, — розповідав він, дивлячись на рейки, де повільно зупинявся черговий потяг. — Я навіть провчився два роки. Купував ті товсті книги в шкіряних палітурках, сидів у бібліотеці до вечора. А потім зрозумів, що весь час на полях записую ноти. Просто лінії та крапки замість законів. Мама три місяці зі мною не розмовляла, коли я забрав документи.

— І як ви помирилися? — запитала я, підібгавши під себе ноги. На мені були старі джинси, які вже вицвіли на колінах, і проста біла футболка. Поруч із його ретельно підібраним одягом я почувалася занадто домашньою.

— Я написав пісню для її ювілею. Запросив її подруг, увімкнув запис. Вона плакала, а потім підійшла і сказала, що борщ у мене все одно виходить краще, ніж юридичні довідки.

Я засміялася. Це було так схоже на мої власні розмови з мамою, яка досі вважала мою роботу художника чимось тимчасовим, попри те, що мої картини купували, і це дозволяло мені платити за квартиру.

Повернення додому було важким. Київ зустрів мене дрібним дощем, який миттєво зробив асфальт сірим і липким.

Квартира здалася мені меншою, ніж раніше. Я пройшла на кухню, не знімаючи плаща, і підійшла до столу.

Підняла лляне простирадло. Портрет дивився на мене тими ж очима. Тепер це здавалося майже абсурдом — як можна було вгадати обличчя людини, яка живе за тисячі кілометрів? Я взяла пензель, мокнула його в залишки білил і кількома швидкими мазками закрила те саме недофарбоване ліве плече, прибираючи натяк на крило. Тепер це був просто чоловік. Звичайний чоловік у сірій футболці.

Минуло три тижні. Моє життя повернулося в звичну колію. Хесус писав щодня. Повідомлення приходили в один і той самий час — о дев’ятій вечора за київським часом.

«Сьогодні замінили струни на акустиці. Згадував, як ти сміялася на вокзалі. Купив квитки на кінець місяця. Мені все одно, де ми будемо жити, але я хочу, щоб ми снідали разом».

Я не знала, що відповісти. Мені було тридцять чотири роки, у мене за плечима було розлучення, яке тягнулося майже рік із судами та поділком старого майна, і віра в казки в мене зникла приблизно тоді ж, коли з’явилися перші сиві волосини на скронях.

У середу в двері подзвонили. На порозі стояв кур’єр у синій куртці, тримаючи в руках велику прямокутну коробку, замотану в цупкий сірий папір.

— Ольга Кравченко? — запитав він, звіряючись із планшетом. — Підпишіть тут.

— Від кого це? — я взяла ручку.

— Там написано: Мадрид, відправник Хесус.

Я занесла коробку в кімнату, поклала на диван і акуратно розрізала скотч кухонним ножем. Усередині, перекладені м’яким папером, лежали три великі цибулини квітів — гладіолуси чи щось подібне, а під ними — невелика дерев’яна коробка з новими олійними фарбами, яких у наших магазинах зараз було не знайти. На самому дні лежав конверт. Там було всього три рядки, написані його нерівним, великим почерком:

«Це для твого саду, коли ти приїдеш. А фарби — щоб ти закінчила те, що почала малювати до нашої зустрічі. Я знаю, що ти малювала мене».