На пероні вокзалу не було де стати. Натовп із сумками, коробками та рюкзаками ставав усе щільнішим, люди проштовхувалися ближче до краю платформи. Олексій раз у раз дивився на екран телефона, перевіряючи котра година. Запізнення цього дизеля повністю ламало його плани, адже потрібно було встигнути з’їздити туди й назад ще до вечора. Тридцять першого грудня пасажирів завжди більшало: хтось віз продукти з міста, хтось поспішав до родичів на вечерю, щоб разом зустріти Новий рік.

Олексій поправив зимову куртку. На відміну від більшості пасажирів, він не їхав на свято. Десять років тому не стало його дружини Ірини. Її батьки тоді навідріз відмовилися ховати доньку на міському цвинтарі, хоча Олексій наполягав.
Теща тоді прямо сказала йому на кухні:

— Ти молодий, Олексію. Мине рік-два, зустрінеш когось, почнеш усе заново. Будуть діти. А тут, у нашому селі, ми хоч самі зможемо на могилу ходити, квіти садити. Хто в місті за цим дивитиметься?

Олексій тоді не хотів сперечатися. Нової родини він так і не створив. Спочатку їздив в село щотижня: спочатку поїздом, потім пішки через засніжене чи розмите поле. Теща зустрічала його, гріла чайник, діставала з погреба варення з порічок чи полуниці, збирала з собою сумки з консервацією. Згодом біль від втрати став не таким гострим. Поїздки ставали рідшими — раз на місяць, потім раз на пів року, а останнім часом він з’являвся там лише наприкінці грудня. Теща ніколи ні в чому його не звинувачувала.

— Тобі сорок скоро, — казала вона під час його останніх візитів, розставляючи тарілки на столі. — Скільки можна самому жити?

— Мені й так нормально, робота багато часу займає, — відповідав він, забираючи чашку. — Та й квартиру треба спочатку впорядкувати.

Олексій працював у будівельній компанії, іноді брав приватні замовлення з проєктування. Періодично в його житті з’являлися жінки, але ці стосунки швидко закінчувалися. Йому навіть подобалося, що колеги по роботі вважали його зразковим чоловіком, який тримає вірність пам’яті про першу дружину. Хоча насправді портрет Ірини, який він перевіз у нову двокімнатну квартиру, вже давно не викликав у нього колишніх емоцій. Риси обличчя на фотографії здавалися чужими, і він спіймав себе на думці, що не пам’ятає звучання її сміху. Олексій злився через це на себе, планував поїхати на цвинтар просто серед літа, але щоразу заважали поточні побутові справи: ремонт, робочі звіти.

Проте тридцять першого грудня він їхав обов’язково — це був день народження Ірини. За життя вона завжди просила дарувати їй три великі білі хризантеми. Олексій купував саме таку кількість, попри зауваження знайомих про те, що на цвинтар не несуть непарне число квітів.

Минулого року поїздка зірвалася. Олексій сильно застудився, кілька тижнів сидів удома на лікарняному. Колега по роботі, яка приносила йому продукти, відмовила від поїздки:

— Куди ти поїдеш у такий мороз одразу після хвороби? Тільки гірше зробиш. Залишайся, посидимо спокійно ввечері, вечерю приготуємо.

Він тоді залишився в місті. Думав, що напише тещі листа або передасть записку через знайомих, але закрутився в справах. Відтоді з хутора не було жодних новин, телефон старенької не відповідав.

Тепер Олексій знову стояв у вагоні дизеля, тримаючи в руках щільний пакунок із трьома хризантемами, загорнутими у кілька шарів газет, щоб захистити від морозу. План був простий: швидко дійти до могили, залишити квіти, зайти на хвилину до тещі й повернутися вечірнім поїздом назад, бо об одинадцятій вечора на нього чекали друзі в міському ресторані.

Поїзд рухався повільно. На кожній станції пасажири довго тримали двері, заносили великі клунки, через що машиніст кілька разів робив зауваження по гучномовцю.

Коли дизель нарешті зупинився на потрібній станції, Олексій вийшов на порожню платформу. Перед ним лежало чисте засніжене поле. Жодної протоптаної стежки чи слідів від машини не було видно. Олексій на мить зупинився, розглядаючи білу рівнину, і навіть подумав повернутися у вагон, але двері вже зачинилися, і поїзд рушив.

Він пішов убрід через сніг, провалюючись майже по коліна. Десь на пів дорозі пластиковий пакет не витримав — тонка ручка тріснула, і пакунок вислизнув із рук. Олексій підняв його і побачив, що папір розірвався. На дні пакета лежали тільки обламані зелені стебла та розсипані білі пелюстки. Квіти повністю зіпсувалися від морозу та тертя. Він викинув поламані залишки прямо на сніг і пішов далі з порожніми руками.

Олексій вирішив спершу зайти на цвинтар, а вже потім завернути до будинку тещі. Біля огорожі цвинтаря він побачив чітку, акуратно прометену лопатою стежку. Вона вела прямо до місця поховання Ірини. Поруч з’явився ще один новий земляний горбок із простим хрестом.

Олексій підійшов ближче й завмер. На чистому снігу поверх гранітної плити вже лежали три великі білі хризантеми. Вони були абсолютно свіжими. Олексій озирнувся навколо, не розуміючи, хто міг принести сюди ці квіти. За хвилину з-за кущів на доріжку вийшла жінка у теплій хустці, тримаючи за руку маленьку дівчинку в рожевому комбінезоні.

— Доброго дня, — сказала жінка, зупинившись біля Олексія. — А я думала, чи приїдете ви цього року. Нам ваша теща пакунок залишила, просила вам віддати. Там документи на хату та її особисті речі. Вона казала, що близьких родичів, крім вас, не має.

— Її не стало? — Олексій розгублено подивився на жінку. — Коли?

— Минулої зими, якраз перед святами, — тихо відповіла вона. — Я Тетяна. Ми з донькою рік тому сюди переїхали з міста. Там із роботою не склалося, житло знімати стало дорого, от ми й повернулися в батьківську хату. Тут спокійніше. Треба ж комусь і за будинками дивитися, і тут порядок підтримувати. Правда, Настю? — вона поправила дівчинці капюшон.

— А квіти звідки? — Олексій кивнув на хризантеми.

— Це мої, — усміхнулася Тетяна. — Я в кутку кімнати на веранді великі кущі в ящиках тримаю, вони якраз під кінець грудня розпускаються. Ваша теща за життя розповідала, що ви щороку тридцять першого числа привозите саме такі квіти. Минулого року вас не було, я помітила, що ніхто не прийшов, тому вирішила сама винести, щоб традицію не переривати.

Олексій нічого не відповів, відчуваючи ніяковість через свою відсутність.

— Ну що ми на морозі стоїмо, — Тетяна підтягнула рукавиці дівчинці. — Ви з вокзалу стільки йшли пішки, змерзли, мабуть. Ходімо до нас, хата протоплена. Ми з Настею все одно удвох вечеряти збиралися, місця вистачить. Дороги все одно замело, жодна машина зараз до траси не проїде.

Олексій згадав свій автомобіль, який він зазвичай залишав біля автостанції влітку, і кивнув. Навіть у теплу пору після злив тутешні ґрунтові дороги ставали непроїзними для міських седанів.

Через пів години він уже сидів в теплій кухні Тетяни. На столі стояли тарілки з домашньою випічкою та великий заварник. Олексій тримав обома руками гарячу чашку. Міський ресторан, галаслива компанія колег та новорічна метушня зараз здавалися чимось дуже далеким і необов’язковим.