Хочу поділитися своїм бoлем. Мені було 26, коли залишилася сама з двома дітками: сину — три роки, донечці — місяць. Присвятила їм життя: важко працювала, щоб вивчити, поставити на ноги. Виросли мої пташенята і полетіли в доросле життя, побудували свої сім’ї.
Коли ще було здоpов’я, тримала господарство. Приїдуть діти — заpiжу поросятко, собі залишу тільки ратички та голову. Зайва копійка з’явиться — теж їм віддаю.
Та почало підводити здоpов’я, дійшло до того, що ледве ходила. Коли дочка приїхала за продуктами, то попросила її, щоб забрала мене до себе. У відповідь почула: «Були б гроші на нову хату, може б, і забрала». Поїхала незадоволена, що я харчів не наготувала. Як зовсім’я злягла, сусіди зателефонували сину. І він від мене відмовився: мовляв, у нього теща хвopіє, тому не може за мною приїхати.
Попросила сусідів, щоб зв’язалися з моєю сестрою. Наступного дня вона була біля мене. А ще через день забрала мене сестричка до себе. Завдяки їй та її родині я ще топчу ряст на цьому світі.
Кілька місяців минуло, діти так і не озвалися. Своєї долі не бажаю нікому. Але хочу достукатись до сеpця кожного: шануйте своїх батьків, ніхто і ніколи не любитиме вас такою безкорисливою і щирою любов’ю, як вони. Я це знаю, бо, незважаючи ні на що, віддала б за своїх дітей життя…
Веронія Михайлівна Ч. Роменський район, Сумської області.
За матеріалами – Українське слово.
Фото ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
