Дочка своїми дзвінками перевертає мені усю душу щоденно. Та й хто б міг спокійно слухати, як дитина жаліється на життя щоденно? Проте повертатись додому з-за кордону вона не хоче. А коли я пропоную, то ще й зв’язок вимикає, мовляв не тому вона мені телефонує зовсім.
Я їй одразу казала, що це не мудра ідея – зриватися їхати у невідомість. Ти маче, що у нас тут хоч і складно, проте не така вже ситуація аби дім рідний покидати.
Проте Анастасія моя слухати мене не стала. Узявши свої речі і наші збереження вона разом із двома подругами подалась за кордон. Виїхали дівчата у Канаду, адже Настя давно мріяла жити на іншому континенті.
Вона уже там сьомий місяць і сьомий місяць щоденно мені у слухавку плачеться, що їй важко у чужій країні. Звала її назад, казала, що оплачу дорогу, аби вона повернулася і з нею все буде гаразд. Але вона вперто твердить, що залишиться там і зовсім не для того мені телефонує.
Я не залізна, щоб постійно слухати, як їй там не добре. Допомогти я їй не можу, точніше, вона моєї допомоги не хоче. Хоч бери і їдь її звідти за руку забирай. Хоч слухавку не бери. Але так я також не можу. Все-таки рідна дочка.
Говорила з мамами тих дівчат з якими вона туди подалась, так ті нічого подібного від своїх дітей не чують. Дівчата працюють усі разом, живуть в одному гуртожитку і їм усе подобається, мову вчать, виходить лиш моя Настя так усе сприймає.
Не знаю уже, як і бути. Чоловік говорить, аби я їхала за нею, ну скільки вже можна їй там бути. Проте вона ж і сама повернутись може, але і слова такого я від неї не чула.
От що мені з нею робити? як нам бути?
17,12,2022
Головна картинка ілюстративна.
