Додому йти мені не хочеться, бо мама вдома, а ситуація така, що я просто її не впізнаю. А ще мені приходиться за нею ввесь час все виправляти-переробляти аби донька і чоловік не побачили це все. Те, що вона забуває злити унітаз – то дурниці. Але вона забуває свою щелепу, а їсти поруч з нею навіть я не можу – справа не в чавканні, а в тому, що вона викладає на стіл те, що не може пережувати

Я просто її не впізнаю. Це не моя мама!

Господи, я вважала її найдобрішою і найкращою жінкою в світі. Вона вміла пояснити мені всі уроки, навіть тоді, коли не бачила книжки, але могла вже вказати мені, що не так в прикладі.

Вона вміла пожартувати, ми любили разом дивитися фільми, любили жартувати.

Я знала, що можу до неї приїхати в будь-який час і вона зуміє знайти слова, які мене втішать.

А тепер вона й імені мого не може згадати, а просто каже «дитино», а коли я питаю, як же мене звати, то каже:

– Та знаю я, Оксано, як тебе звати, просто не завжди можу до слова згадати.

Так само й про доньку – вона її називає або моїм ім’ям або каже на неї «Оксано».

Мій чоловік дуже дратівливий і донька теж пішла в нього, якщо якісь речі не там стоять чи порушені, то одразу скандал і претензії.

А тут мама, як просто слон в антикварній крамниці, де не ступить – там посуне, зсуне і розіб’є.

А далі сидить, зіщулиться і чекає, коли я прийду сваритися.

Господи, я дивлюся на неї і мені просто й шкода, але ж я мушу сказати!

Недавно було, що не встигла в туалет і сховала десь білизну, а де – не пам’ятає. Я чую, що щось пахне і чую, що в її кімнаті. Починаю питати, але вона мовчить та каже, що не знає, що то пахне.

А чоловік з донькою ходять і носи крутять!

Я вже така знервована, що не можу вам передати.

Почала задумуватися про те, що треба маму віддати в спеціалізований заклад, бо я з нею точно не справлюся.

Прийшла додому, а всі вже на кухні сидять і на мене чекають – знак не дуже добрий, видно, прийдеться маму відіслати ще швидше, ніж я думала.

– Щось сталося?, – питаю, бо вже розумію, що справа серйозна.

– Та ні, – каже донька, – Ма, а чого ти м’ясо просто шматком кидаєш в суп? Бабуся потім витягує і те пальцями їсть.

– Я й не знаю, завжди так робила, – кажу, але те, що мама те руками їсть – я бачила.

– А чого ти їй не помелеш те м’ясо?, – питає далі донька.

– Помолоти?, – я не зрозуміла.

– Ну помолоти м’ясо треба, бо бабуся їсти не може, а їй м’ясо потрібне для її організму.

– Я, я.., – я аж задумалася.

– І ще, Оксано, – втрутився чоловік, – Ти матір не діставай тими зливами унітазу, ти й сама інколи забуваєш злити, то я з цього трагедію не роблю. А мати твоя потім ходить і думає, що ми якісь наглядачі.

– Не діставати, – перепитую я.

– Мені здається, що їй і так не легко, а ти не допомагаєш, а лиш все виправляєш.

– А хіба це вас не дратує?, – я вже й не знала, що сказати, – Я думала, що вам це не приємно…

– Слухай. Ми ж не якісь там… Це ж мама твоя…

– І бабуся мене не дратує, мамо, так що заспокойся.

Я нічого не розуміла. Я ж думала, що вони це терплять і лиш мені чекають нагоди висловитися, а це я просто, як то кажуть, перестаралася з випередженням ситуації.

Я прийшла до кімнати, де лежала мама. Вона схопилася і так глянула на мене… В її очах читалося «Боже, що я знову зробила?».

Я її обійняла і прошепотіла «Пробач, мамо, будь ласка, пробач».

Хай би вона просто була, хай така, але просто була…

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page