Що вони в ньому знаходили? Це питання крутилося в голові весь ранок, коли я дивилася на Руслана.
Я здогадувалася, що чоловік когось має, але тепер знала точно. Він не красень, не багач, але та жінка в нього закохана по самі вуха. Дуже красива жінка. В чому ж річ?
Я якраз готувала йому чай, за звичкою, він сьорбнув, як завжди, і як завжди випалив:
– Гаряче, чому не попереджаєш?
Я жбурнула горня на землю. Друзки розлетілися по кухні. Ще вчора я б кинулася збирати їх та витирати підлогу, але тоді я переступила через них і пішла одягатися.
Додому ночувати не прийшла, а телефон відключила.
Зранку першою зателефонувала донька.
– Мамо, тато всю ніч не спав. Випитував мене де ти.
– І що ти йому сказала?
– Сказала, що ти про все знаєш і щоб він мене не вплутував у все це.
– Молодець.
Далі телефонувала мама, якій вже телефонував Руслан.
– Доню, ти в Віки? Руслан телефонує мені з самого ранку. Що у вас сталося?
– Мамо, все добре. Я ночувала в Вікторії.
– Ні, це не так. я телефонувала Віці і вона каже, що тебе не було.
– Мамо, я була в неї. Не переживай.
– Лізо, що взагалі відбувається?
– Мамо, все буде добре. Нарешті все буде добре.
Далі прийшлося набрати Віку.
– Вибач, що не попередила, але я ночувала у тебе . Добре?
– Та без проблем, – відповіла вона.
Руслан дзвонив уже втретє, і я знала, що він сам не розуміє, що відбувається. Він не здогадується чи вдає? Але зараз це не важливо.
Я прийшла збирати речі, Руслан кліпав очима.
– Лізо, я не знаю, що відбувається?
– Руслане, заспокойся. Я прийшла сюди не для сварки, – спокійно сказала я. – Нам треба розібратися в своєму житті. Стати щасливими. Розумієш?
– Але ти так ніколи себе не вела.
– Думав, що я й далі мовчатиму, поки ти… – обірвала його я, бо слова важко давалися. – Руслан, ми з тобою посварилися. Таке трапляється.
Він мовчав.
– Христина сказала мені… – почав він, і я відразу зрозуміла, що донька все вже розповіла.
– Я знаю, – відповіла я тихо. – І не треба нічого пояснювати.
Він глибоко зітхнув. Я бачила, як напруженість спадає, хоча сум’яття залишилося.
– Добре, – сказав він нарешті. – То що робимо?
– Ми поговоримо, – сказала я. – Заспокойся, сядь.
Після кількох хвилин мовчання я вирішила розповісти про свої роздуми.
– Руслане, я довго думала, – почала я. – Мені здається, наше життя таке, яким ми його самі робимо. Я була вірна, намагалася не сваритися, але мовчання… воно накопичувало все всередині.
– Я розумію… – відповів він. – І я теж не був бездоганним.
– Ти дозволяв собі забагато. І я не розумію чому. Адже я так старалася бути тобі доброю дружиною, гарною мамою для нашої доньки, лагідною невісткою. Але ти все перекреслював. Все тобі було не так. Я так довго закривала очі, невже ти думаєш, що вона відкрила мені очі на тебе от щойно.
– Вона?
– Так, твоя остання любов. Прийшла і просила тебе відпустити. От я й відпускаю.
– Зачекай, але я не хочу нікуди йти.
– А це вже не важливо, бо я хочу від тебе йти.
Він намагався мене переконати, що це все не серйозно, що ми разом двадцять один рік і це багато важить для нього.
– Ти перекреслиш ці роки?, – очі його були щиро здивовані.
– Ні, це ти їх перекреслив, а я починаю життя з початку.
Це було правдою, я давно спілкувалася з мої однокласником, він овдовів і переїхав додому доглядати батьків. Мені було з ним спокійно і добре, я відчувала, що я єдина і неповторна.
Після поділу майна Руслан купив кімнатку в гуртожитку, а я вклалася з Борисом в квартиру в новобудові. Я не розумію чому так довго чекала, не розумію. Я ж сама дозволила йому так поводитися.
Але мене дивує, чим він цих жінок приваблює? Він не заробляє багато, не красень, але вони спішать одна поперед одної в його кімнатку в гуртожитку і то гарні жінки. Для мене це загадка. Але я не планую іншу половину життя її розгадувати, бо й мене є про кого думати і за це я вдячна долі.
