fbpx

Доки ж я буду жити? За що ти мене, Боже, так скарав

Довгі роки живе Євдокія і не знає, чим так загнівила в Бога, що мусить мати перед очима такі нещасні долі своїх дітей, їх було шестеро. Одну доньку вже поховала, інша живе далеко та не приїздить вже роки, а два сини тяжко гризуться де б взяти пляшку.

Діти, діти, ростиш їх і душу в них вкладаєш, з хвороб вимолюєш, а вони виростають та своїми руками життя своє нищать.

Яке в неї колись було біле личко та чорні брови, що всі дівчата заздрили тому неймовірно, адже самі цілими днями пеклися на колгоспному полі, сонце палило шкіру, вицвітало волосся, веснянки заполонювали руки та плечі. А Доня біліла своїми руками та ясними блакитними очима – мати у неї була кравчиня та й дочку навчила шити. Отак вони й працювали на легшій роботі – шили та шили… За тим осоружним шиттям не бачила вона сонця та не дихала свіжим вітерцем, а лиш затхлим приміщенням, де на всю господарювали миші.

Мати тоді її просила аби не виходила заміж за Миколу:

– Доню моя, тяжко буде тобі з ним жити – родина бідова у них, та й у нас нема для вас місця. Почекай ще, може з’явиться якийсь інший, багатший хлопець… І тобі буде життя краще і мені на душі легше…

– Мамо, я його страшне, як люблю…

Не знала мати, що відповісти, або знала та не хотіла доньці казати гірку правду – все минає, і це мине.

Одружилися і посипалися Євдокії діти, мов пелюстки з квітки – не могла ними натішитися і не могла на них наробитися…

Зчорніло її лице на полі і чужому і власному, не було коли шити та міряти, бо треба було пеленати та підтирати, та прати, та їсти варити… їй тоді здавалося. Що вони хоч і бідні, але дружні. Всі були однаково люблені та порівну поділені…

Жили вони в старенькій батьківській хаті і звідти й дітей одружували та женили – не мали достатку ні в чому. Чим швидше діти розходилися. Тим легше їм ставало на руки та на гроші, почали потихеньку на старі вже роки, будувати нову хату, щоб залишити по собі гарну згадку. На тій хаті й стався клопіт – всі хотіли аби вона була їхня. Молодша донька одружилася та завела чоловіка в нову хату:

– Ви й так там звикли жити, в старій хаті, то й далі живіть, а ми будемо вже своїми силами тут доробляти.

Але далі до хати почали вертатися сини, які невдало одружилися та онуки, які прагнули привілля в бабці і діда. Знову гамір та гул, та клопіт…

Чоловіка не стало, а Євдокія стала сама споглядати, куди пішло її життя, яке вона поклала для них з щирим серцем, а вони його отак марнують…

Фото Ярослава Романюка

You cannot copy content of this page