Я закохалася у Віктора на першому курсі, без взаємності, але мені й цього було досить – просто була поруч і любила.
Я – першокурсниця, а він випускник, староста факультету. Я виконувала всі розпорядження по роботі старостату, писала якісь вічні списки на допомоги, на харчування, на пільговиків, це була дуже марудна робота, але зате кожного дня я з ним говорила.
Почуття не сховаєш і йому почали кидати жартики, що він зводить першокурсниць з розуму. Може, це йому і лестило, але він тримав мене й далі на відстані, хоч і бачив, що я кохаю.
Справа в тому, що у нього була дівчина і вона була дуже вродлива, не те, що я.
Звичайно, трохи косметики та гарного одягу і ситуація б могла вирівнятися, але я тоді була переконана, що він має розгледіти в мені прекрасний внутрішній світ, а не різновид лаку для нігтів.
Після закінчення факультету Віктор зник з мого поля зору, я продовжувала вчитися і мої погляди на зовнішність потроху змінювалися.
Хоч очі його й не бачили, але серце боліло і жоден хлопець не зміг мені замінити його. Я продовжувала його любити й через п’ять років і черз десять.
Доля покидала мене по світу і по моїх переконаннях. З віком я все частіше почала звертати увагу на свою зовнішність: дорогі брекети, салонні процедури, дороге філірування, нарощування.
В свою зовнішність я вклала точно сотню тисяч! Порахувати скільки коштували мені стоматологи, то це вже половина суми.
А ще я до одягу не добралася. Вже тепер сміюся, що можна було купити квартиру і жити в ній з котом, якому байдужа форма моїх зубів.
І ось ми зустрічаємося! Я і Віктор! Мов у кіно – зіштовхуємося осіннім ранком в черзі за кавою. Я його одразу впізнала. Але не він. Кілька усмішок, фраз і ми вже обмінюємося телефонами.
Господи! Як я дякувала долі! Кожен мій крок в житті через самовдосконалення – це був крок до нього!
Всі мої самотні ночі, всі мої невдалі стосунки – це крок до нього. Я дякувала долі, що все так склалося, що все так зійшлося того осіннього ранку, що я побачила в його погляді – захоплення!
Нарешті! Я сяяла, я літала, я пурхала і була безмежно щаслива вперше в житті! По-справжньому, до глибини душі і кожнісінького атома мого тіла я випромінювала щастя.
Кілька побачень на рівні генерації атомної станції, присмак майбутніх побачень і солодка млість…
Нарешті, Віктор привів мене до себе додому! Нарешті! Я нічого не бачила, крім нього і його очей…
А зранку я прозріла…
Ванна була з пліснявою, унітаз з жовтим нальотом… Кухня не бачила ремонту років десять і, хоч було чисто, але відчувалося, що генеральне прибирання не завадить.
Це була така звичайна хата звичайного чоловіка…
Та й сам Віктор виявився абсолютно звичайним і навіть набагато нижчим за «звичайний»… Як то кажуть, очікування не виправдалися.
Поки я працювала над собою аби дотягнутися до мого ідеалу, він жив як жив. А, може. Й ніколи не був тим, ким я його уявляла.
Зі світлин на стінах простежилася історія його життя: народився, одружився і фото дитини. Все.
А я всі ці роки хотіла бути на цій вицвілій шпалері бути фотофактом…
Я тихенько зібралася і поїхала геть. Не хотілося його будити аби ще більше не розчаруватися.
Тепер сиджу і все це переварюю і такий присмак поганий. На що я витратила стільки часу?
Фото Ярослава Романюка.
