Донька із зятем прийшли до нас на гостину. Ми одразу з чоловіком зрозуміли, що то не простий візит і вони точно не від того, що за батьками засумували прибули. Так вони гарно за роботу узялись, такі уже були добрі та “свої”, аж поки не відкрили причину свого візиту.
Ми із чоловіком маємо трьох доньок. Дві старші уже давно одружені. мають свої сім’ї. а от менша ще при нас, одинадцятий клас закінчує.
І якщо найстарша у нас самостійна і самодостатня, то із сім’єю середньої усе не так. Все вони із чоловіком намагаються вище голови стрибнути, та ніколи не можуть правильно бюджет свій розрахувати. Вічні у них борги та позички якісь.
А рік тому приїхали до нас із проханням – машина їм потрібна була для справи. Вони ж зайнялись продажем речей уживаних, їздили по селам, але авто їхнє стареньке і частіше ремонтували, ніж ото їздили. От і просили у нас п’ять тисяч доларів на нове.
Ми із чоловіком порадились і вирішили із відкладених грошей їм дати скільки треба було. Бачили. що справа та у них іде. Ну хто зна, може ж за розум узялись і все у них буде добре.
Гроші ми їм вручили і ніби як жартома запитали, а чи можна буде до них звертатись, якщо нам отой кінь залізний знадобиться. Ті головами кивали і запевняли, що так, підвезуть, завезуть, перевезуть, аби лиш ми сказали коли.
За рік ми у крайній нужді їх тричі просили допомогти. Ну такі ситуації були, що от без їхньої помочі ну ніяк. І що ви думаєте? Все у них не виходить і часу немає. А одного разу зять аж нагримав. Мовляв, чого швидку не викличемо я його оце будимо, аби завезти мого чоловіка на терміновий огляд.
Той випадок нас особливо вразив, то й ми більше ні чи-чирк. Як ні, то й ні. Наймемо людину, або старшу доню попросимо у крайньому випадку. Але ж та у іншому селі живе, а ці поруч. Ніби як їм зручніше все ж.
І от прийшли вони до нас минулими вихідними. Слово за слово, навіть допомогли по господарству. Зять геть заліз на горище і комина нам перемурував, бо ж чоловік мій не мав змоги того зробити з рукою своєю.
Ну ми із чоловіком між собою переглянулись, щось не чисто. А воно таки так! Прийшли вони у нас попросити позичити їм певну суму. Мотор у тому авто зламався, а вони всі гроші в товар вклали і не мають ні копійки:
— Мамо, ми продуктів набрали на продаж, а везти чим? Ми б самі упорались, але ж не чекали такого – все в товар новий вклали. Будь-добра – виручи, бо й не маємо більше кого просити. Все до копійки віддамо.
Знаєте, я маю ті гроші, саме двох биків продали, але ж маю я ще й двох доньок окрім Олі. Менша у випускному класі. Захоче вона і сукню гарну і свято треба буде оплатити а там і вступ до ВИШу. Ну віддам я Олі все, а далі як?
Але з іншого боку, бачу, що їм і справді поміч потрібна, переживають обоє. Та й віддадуть вони ті гроші. Ну, принаймні обіцяють.
Але ж і чоловік мій проти того, аби Олю виручити. Все йому у голові слова зятя, коли ми його попросили про допомогу востаннє.
От як бути? І ніби й дитина вона наша, ніби то наш обов’язок допомагати постійно, а з іншого боку – а скільки ж можна? Та й якби “дякую” було, а не гримання через те, що підняли а не швидку викликали.
Порадьте, як вірно вчинити у цій ситуації, бо я геть заплуталась уже.
Головна картинка ілюстративна.
