Двадцять років тому була ця розмова між нами, сватами, ми домовилися і обіцянку свою виконали, що ми з чоловіком, що свати. Та й я була певна, що така щира любов між нашими дітьми з роками не зникне, тому просто виконувала те, що мала і не питала про юридичні моменти, а варто було.
Коли ми поїхали до Ігоря в гості, то мені сподобалося в їхньому селі. Навіть дуже, таке все зелене, затишне і до міста недалеко. Нас радо зустріли, я бачила, що моя Наталя теж сватам подобається і раділа за доньку.
Ми домовилися за весілля, а далі постало питання, де молоді будуть жити.
– У нас є город недалеко, то на ньому можуть молоді й хату собі зводити.
– Е, ні, – кажу я, – як буде ваш син на заробітки їздити, то життя не матимуть і так само швидко розійдуться. Я пропоную аби ми спільно дітям хату збудували.
І так ми домовилися, що з нас гроші, а сват вміє будувати, то будуть з сином хату й зводити.
І я поїхала свою частину угоди виконувати, поїхала в Італію і десять років там пробула, поки діти хату звели та ремонт зробили.
Дуже тішилася я тому, хотіла лиш одного – аби вони щасливо в ній жили, то була для мене найбільша винагорода.
Йшов час, вже й діти там бігали і вже й питання, а де ж взяти гроші, щоб дітям забезпечити вступ у виш. І тоді моя Наталка і каже Ігорю:
– Я поїду до мами на кілька місяців і зароблю грошей.
Він погодився і вона поїхала на кілька місяців, потім ще, потім вже і на рік. Дуже добрі гроші вона передавала додому аби діти все мали.
А далі поїхала додому і чоловік вже каже аби вона не їхала.
– У як не їхати, коли така робота гарна?, – дивувалася вона.
– То й що? в тебе чоловік є, – каже Ігор.
– І що? То замість того аби дві тисячі в місяць заробляти, я маю тобі борщі варити задурно?
– От яка ти стала, вже рідному чоловікові нічим не хочеш догодити! Тоді їдь і не вертайся.
Вона подумала, що він жартує та й поїхала, бо ж добрі гроші платять. А він на розлучення подав.
Вже й Наталя пішла на принцип – хай ділить і майно.
А тут вже таке, що я аж посивіла – хата на свасі.
– Як?, – питаю я доньки,- я думала, то на вас хата.
– Та вона казала, що яка різниця на кому, ми ж свої…
– О, то тепер бачиш, яка різниця?
І виходить, що хата свахи і свата, молоді не мають до того відношення. Я свасі дзвонила, що то таке виробляє її син, а вона й каже:
– Та онукам буде хата, з собою не заберемо, то й ваші онуки, що ви бучу піднімаєте?
Ви собі уявляєте? Ще й я бучу піднімаю. Я не знаю, як бути, адвокати кажуть, що справа програшна, я не підтвердила свої перекази нотаріально і ніхто не може доказати, що я туди хоч гривню давала. От і вір в краще…
Лишається тільки вірити, що онуків з хати сваха не вижене і хоч цього слова дотримається чи ні? Як ви гадаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
