Не знаю, як доньці пояснити та й чи дійде до неї, бо поки все безрезультатно. За десять років мало б і в неї в голові щось прокинутися, але ж де там:
– Мамо, а діти? Дітям потрібен тато, – співає вона кожного разу.
Люди, а я вже не можу і просто маю з комусь виговоритися, бо ця сантабарбара має якось скінчитися.
Отож, видавали ми її заміж і все як у людей – пишне весілля на триста гостей, непорозуміння зі сватами щодо грошей, порожні конверти та перша онучка, хрестини і все наступне.
Але час йшов і вже ми щасливо вели нашу онучку в перший клас, донька працювала, зять теж відкрив магазин вживаної побутової техніки, вже звели собі будинок, роблять ремонт.
Серце радіє, що все у дітей добре.
Але ж мусило Василеві засвербіти і прибігає до мене дитина моя:
– Мамо, Василь пішов жити до якоїсь жінки. Каже, що мене більше не любить, а Леся вже доросла і все зрозуміє! Як мені далі жити?
– Валю, ми тебе підтримаємо, головне зараз з спільним майном все зробити по-розумному і нічого йому не віддати, що не його.
– Мамо, я нічого його не хочу! Хай йому стане поперек горла! Знати його не хочу!
Але мене Бог нарозумив одразу до адвоката звернутися і почався процес поділу майна, а там вже стало питання й щодо дому, й щодо магазину та заощаджень. І виходило, що моя Валя має в усьому частку і тут Василь вже подумав іншим місцем та прийшов миритися.
Не знаю, які він слова знайшов, але моя доня вся щаслива прибігла і каже, що вони помирилися.
Ну таке в мене на душі було, самі знаєте… Але подумала, що хай вона собі своє життя сама влаштовує.
А потім донька знову прибігла ще щасливіша і каже, що при надії.
Ну… Я рада, бо діти – то завжди радість, тим більше, що то одна дитина, коли сім’я забезпечена?
З’явився на світ Петрик і ми такі вже були раді – не передати словами. Василь теж було видно, що радий, моя доня світилася, свекри теж раділи. Все – живіть довго і щасливо та просіть в Бога ласки.
Але ж ні.
Прибігає моя доня до мене знову – принесли їй плітки, що зачастив Василь до однієї жінки і вже й так, що тиждень не приходить ночувати.
Вона не стала терпіти і викинула всі його речі. Зрозуміло, що знову питання щодо майна. Але Василь цього разу вчинив хитріше і не говорив, що йде.
– Доню, – кажу я їй, – Може ще вернеться? Не рубай отак з плеча, бо молоко пропаде.
Що там вже було – не знаю, але Василь знову вернувся, а через якийсь час дивлюся – дуже сумна моя Валя.
– Що, дитино, знову?, – питаю, а голос аж дрижить.
– Так, мамо, я знову при надії…
Я лиш руками сплеснула… Петрикові й року нема, а тут вже друге на підході…
Я вже мусила до них переїхати, бо ж Петрик до мами на рученьки хоче, а вона й підняти не може, бо ж самі знаєте. А Василь на роботі, то й не дуже допомагає, а старшенька Христинка до мами ревнує…
Ой, писк, крик!
А як маленька Надійка з’явилася, то хоч вуха затикай…
Валя моя ні виспатися, ні нічого нормально не може, діти кожен вимагає мами, а той Василиско лиш ходить павичем.
І доходився знову – вже десь собі з продачинею.
Валя мені про це так буденно сказала, мовляв, слава Богу, бо сили просто нема ніякої.
– Що будеш робити, доню, – питаю.
– Мамо, я не знаю. Хай все буде як є, я потім як висплюся, щось буду вирішувати.
А сьогодні приходить і так втомлено каже, що Василь прийшов перепрошувати… В мене… я вам кажу.. хустка на голові стала…
– Мамо, але ж дітям потрібен тато, – каже вона.
Фото Ярослава Романюка.
