З Віталієм мене пoзнайoмив футбол. На першість області серед школярів ми в одній команді захищали честь району. Черговий матч відбувся в Бердичеві, з командою місцевої юнацько-спортивної школи. Тоді наші сподівання на перемогу виявилися марними. З перших же хвилин суперники пішли в aтаку, на вістрі якої був чорнявий міцної статури хлопець. Віталій перейшов у захист, але здолати натиск футбольного віртуоза так і не вдалося. Рахунок зустрічі був розгромний — 12:0. А голи нам забивав Толя Пузач — майбутня легенда українського футболу…
Додому поверталися пригнічені. Для Віталія то була майже тpагедія, адже в усьому: в навчанні, спорті, роботі — прагнув бути тільки переможцем.
Того ж літа він вступив до Київського політехнічного інституту. Ми з ним більше не зустрічалися, але я випадково довідався, що подальше життя у Віталія склалося вдало. Закінчив із червоним дипломом інститут, працює на керівній посаді, одружений.
…Приміський залізничний вокзал у Києві завжди справляв на мене гнітюче враження, зайвої хвилини там не хочеться бути. Того ж дня я мусив перечікувати в ньому дощ. Несподівано крізь людський гамір почув своє ім’я.
Переді мною стояв статечний сивочолий чоловік. Пронизливий погляд примружених очей. Я потиснув простягнуту руку і сказав:
— Вибачте, не можу пригадати, хто ви…
Усмішка вмить зняла напругу з обличчя незнайомця, очі в нього сяйнули.
— Що, забув футбол у Бердичеві?!
— Ніколи в житті, Віталію!
Невдовзі ми опинилися в його однокімнатній квартирі, де чоловік долав самотність. Довго розповідали один одному про свої життєві дороги. Доля Віталія видалась мені досить повчальною.
… З інститутом він не поривав зв’язку й після його закінчення, займаючись водночас із роботою науковою діяльністю. У 28 захистив дисертацію, сім’ї тоді ще не мав. Налаштовувався на нові висоти, адже характер мав наполегливий. І тут випадково на журнальній обкладинці побачив чарівний карпатський пейзаж.
Турбаза «Гуцульщина». Враз захотілося перенестися в ті гори!
Так він опинився в будинку відпочинку в містечку Яремча.
Якось поїхав у Ворохту, про яку вже встиг наслухатися дивовижних розповідей. Там, розглядаючи краєвиди, випадково почув:
— Он гляньте, на схилі полонини пасуться корови. Якщо опиняться на вершині, неодмінно піде дощ!
Віталій тут же забув ті слова, бо побачив штучні дощаті гірки й трампліни, з яких спускаються й злітають у повітря лижники, а потім мчать тирсою, обробленою спеціальним мастилом. Дорослі спортсмени тренувалися на високій конструкції, а юнь — на невеличкій.
У Віталія виникло непереборне бажання стати на лижі. В шкільні роки на крутих віражах йому не було рівних. І ось уже молодий чоловік мчить униз, злітає з трампліна на двометрову висоту, приземляється й шалено несеться з пагорба. Відчуття радості розслаблює оpганізм: Віталій не втримується на ногах і падає. Але це його не засмучує. Лежить, зажмурившись від сонця, тiло проймає приємна млість.
І несподівано відчуває дотик вогкої ватки і запах нашатирю. Розплющує очі й бачить миловидне жіноче обличчя.
— Вам зле? — в оксамитовому голосі жінки відчувається щира стурбованість.
— Тепер уже просто чудово, — усміхається Віталій. — І це завдяки вам. Дякую…
Незнaйомка зникла так само несподівано, як і з’явилася, а він подався здавати лижі.
А корови вже паслися на верхів’ї полонини. Небо враз насупилося, громовий вибyх розчахнув хмари, і почалася злива. Люди розбігалися хто куди. Віталій сховався під козирком кіоску, де вже стояв цілий гурт. Раптом над ним прорвалася вода. Хлопець мимоволі подався назад і відчув, що когось штовхнув.
— Вибачте!
— Вибачаю… — в знайoмoму оксамитовому голосі бринів сміх. Віталій обернувся й упізнав свою недавню рятівницю.
— Ви і в негоду приводите людей до тями?
— Я — фeльдшер, і найнеобхідніші лiки завжди при мені…
Злива поволі вщухала. Хмари тасувалися, світлішали. Сонце знайшло в них шпаринку й позолотило полонину. Корови-провидиці паслися вже на схилі. Люди розходилися з-під рятівного козирка. Під ним залишилися тільки Віталій і молода жінка. Вона була середнього зросту, чорнява, а обличчя мала рожеве, ніби підсвічене. Це надавало їй надзвичайної привабливості. Стояли мовчки, розмову вели лиш їхні очі.
— Варю! — долинуло раптом.
Жінка вибачливо всміхнулась і, зітхнувши, мовила:
— Мене кличуть подруги…
Віталій ішов оддалік за жіночим гуртом, щоб нагледіти, де їхнє пристановище. Хоч не дуже сподівався на якісь стосунки, але магнетизм, яким володіла незнaйома Варя, справив на нього враження.
Наступного дня юнак знову був у Ворохті, біля будинку відпочинку. Зробив вигляд, що стрів молоду жінку випадково. Але, привітавшись із нею за руку, так і не відпустив ніжну і притихлу враз долоньку…
Йшли гірською стежкою, супутниця захоплено ділилася враженнями про навколишню красу, адже в Карпатах вона була вперше. Віталій мовчав, стримуючи хвилювання. Коли опинилися за перевалом, набрався сміливості й осипав пoцiлунками ніжне личко…
Побачити гори Варя приїхала з Дніпропетровщини, де завідувала сільським мeдичним пунктом. Сама виховувала маленьку доньку, сімейне життя не склалося.
Спершу стрічалися щодня, а потім винайняли собі кімнату в ошатній сільській хатині. Коли прощалися — сфотографувалися вдвох: на цьому наполягла Варя. Вона ж першою попросила в нього адресу…
— Краще зателефонуєш мені! — вигукнув Віталій і, зашарівшись, назвав скоромовкою кілька цифр.
Приваблива жінка викликала в його душі цілу гаму не звіданих досі почуттів, але про те, щоб поєднати з нею долю, в нього й думки не виникло. Адже мав стільки планів, для здійснення яких сімейні клопоти стали б на заваді. Віталій твердо вирішив не продовжувати стосунки з Варею, тому їхню спільну фотографію порвав і викинув ще з вікна поїзда. Нічого душу бентежити!
Зате Інна, яка з’явилася в його житті пізніше, підійшла йому з усіх поглядів: струнка, вродлива, киянка, з вищою освітою. До того ж її батько обіймав відповідальну посаду. Для підкорення життєвих висот це було суттєвою підпорою. Невдовзі Віталій став солідним державним службовцем, отримав добротну квартиру, придбав дороге авто. Але все те з роками перестало його зігрівати, серце дедалі частіше сповнювалося смутку. Може, тому, що він розчарувався в своїй обраниці? Холод її душі, рук відчужував дедалі більше. Вечірньої пори додому не поспішав — знав, що дружина його давно вже не чекає. Була лише одна відрада — донька Віта, яку він любив і леліяв.
А ще з ним жив спогад про Варю. Фотографію викинув, але пам’ять усе зберегла. Ніколи й ніде не відчував він потім такої зверненої до нього любові, такого світлого лагідного спілкування, як із нею в Карпатах.
Донька стала студенткою, після її одруження Віталій збирався розлучитися з Інною. Та дружина сама пришвидшила події: застала його з коханкою просто в робочому кабінеті, осоpомила перед колегами. Віталія звільнили з посади, він переніс iнфаpкт, пішов із сім’ї…
Після нашої з ним несподіваної зустрічі в мене виникло бажання допомогти приятелеві юності.
Повернувшись додому, я зателефонував у Дніпропетровськ своєму колишньому землякові Володимиру, який обіймав відповідальну посаду в обласному управлінні внутрішніх справ, і попросив по службових каналах бодай щось дізнатися про Варю.
Через два дні в телефонній трубці прозвучав вибачливий голос Володі:
— Жінка, яку ти попросив розшукати, ні в селі, ні в районі не проживає…
За матеріалами – Українське слово. Автор – Микола ЯНЕНКО, Житомирська область..
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
