Донька така стала, що я її і не могла впізнати. Говорить, а мені соромно Генадію в очі дивитись, бо то ж моя дитина, я її виховувала. А він їй що відповідає, а сам на мене поглядає з осудом, чекає, щоби я стала на його сторону. А як ти обереш сторону, адже обоє вони праві по-своєму і кожен про мене дбає. Але чи про мене?

От коли вже мене Галя набирає тим мобільним, то мушу аж на край городу іти і озиратись, чи нема кого поблизу, аби люди не чули бува що ми там із нею говоримо.

Та й у хаті миру не буде, як Геночка побачить, що я від неї трубку підняла. Знає він, що вона буде казати і що все проти нього говоритиме.

Та й правий він, бо доня останнім часом така стала, що де рідній мамі упізнати? Говорить, а мені волосся сиве ще раз сивіє, бо чути подібного від рідної дитини у свої роки не сподівалась.

Та й спокійно все було і гладко і прямо, доки я не надумала заміж виходити. Бачте у 75 я вже для Галини своєї й не наречена і не про те думати мушу. Бігає до мене в дім, як до себе, говорить, що захистити мусить.

Ну так, я не сподівалась у свої роки під вінець піти і не збиралась. Ми із Іваном прожили у парі 30 років, ще п’ятнадцять років я була у статусі вдови, а тепер ось – наречена.

Ми ж із Генадієм зустрічались ще як юними були. Такі пам’ятні були ті зустрічі, така у нас була любов, що ніколи більше я того і не відчувала.

Та от не зуміли ми зберегти тих почуттів і пронести крізь життя. Через такий дріб’язок розійшлись, що й згадати незручно. А обоє молоді, гарячі і вперті.

Ні, щоби побалакать, чи перепросити, чи поступитись. Я Івана під руку і кажу:

— Просив мене заміж, то я йду.

А Гена як почув, то й від мене швидше весілля з Тамарою зіграв. Кажуть, що сидів і не розумів де є, так уже набрався за першим столом, що мусили весілля без нареченого грати.

Та й так ото ми поспішили, а там уже й діти пішли, сім’ї обов’язки. Гена з Томою виїхали із села, травою поросло і забулось. А тут – вернув Гена у село наше, бо Томи не стало.

Тут у нього дім матері стояв пусткою, то він туди й оселився. Дітям квартиру залишив у місті, бо не було між ними миру за те житло ще, як матері не стало. То він рукою махнув і переїхав.

Так якось одного разу ми зустрілись, поговорили. Ввечері він на чай прийшов то якось так, що й лишився у мене жити. А я й не проти, бо донька далеко проживає. А я все одна.

А як  в селі без рук чоловічих? Треба і поремонтувати, і підправити, і зробити що. За тиждень, що ми разом жили, то й хати й двору не впізнати. Як господар на подвір’ї, то й жінка господиня, правда ж?

Та от не довго ми спокоєм тішились, бо донька як дізналась, що ми оце побратись вирішили, так спокій і втратила. Каже мені таке, що я сивію і головне, при Гені говорить, не соромиться:

— Яка любов, мамо? Так діду треба у 78 до шлюбу йти? Та немає у нього за душею нічого, не розумієш? Як кохаєте, то так живіть, нащо вам той штамп?

Я їй пробую пояснити, що то для молоді не важливо, а для нас той штамп дуже велике значення має, бо ж ми колись через оті штампи так свою долю поламали.

— Відкрий очі. Треба йому не ти, мамо, геть не ти.

Бігає до мене доня тепер як на роботу, просить не йти за Генадія. Папірці показує, мовляв Гена буде першим спадкоємцем по мені:

— Мамо, доведеться навіть квартиру де я живу ділити. Про мене подумай.

Я вже так від того виморилась, що вирішила все, що маю доньці подарувати, аби вже не було оцих сцен. Та тут Генадій узявся мене спиняти, бо не хоче, аби я помилку зробила велику:

— Що твоє, то най твоїм і буде доки ти жива. То зараз все добре і донька до тебе добра. А як стане вона господинею усього, впевнена, що віка доживеш у своїй хаті?

Оце мені так із двох сторін у вуха: бу-бу-бу і бур, бур, бур. Гена мене від доньки береже і як його слухать, то правий. А доня від Гени захищає і вже як її раду чути, то вже вона права.

Так мені вже те все набридло, що я вам і передати не можу. Чим таке на старість заслужила, я не знаю. Та от і Гена і Доня зайняли принципову позицію, я повинна слухати когось одного, бо та мені доня, а той мене кохає і вже фактично чоловік.

Та й як мені оце вчинити, людоньки? Гена мене береже, кохає, він мені чоловік, а хто є за нього ближче жінці? Його слухать?

А чи все ж у словах доньки не тільки користь, а й правди трішки і треба мені до неї прислухатись?

ОХ, людоньки. Як же ж бути мені? Га?

Головна картинка ілюстративна