Знаєте, у мене свати виявилися дуже добрими і ми разом для наших дітей готові були небо прихилити. Ми не мали статків, але могли зі своїх зарплат виділяти дітям гроші аби вони собі знімали квартиру, допомагали продуктами і з усіх сил старалися аби не нашкодити їхньому щастю.
Хто моєму зятю запхав в голову думку поїхати за кордон – я не знаю. Вирішив, що має заробити на квартиру, машину та безбідне життя і поїхав!
Тоді моя Галя була якраз при надії і донечка з’явилася на світ без тата.
Минув рік, тато вітав Вікусю по відеозв’язку, а мені серце стискалося – як так може бути? Дитина при живому татові не знає його любові та ласки.
Минув і другий рік – дитина тішилася дорогими подарунками, які передав тато, але вона на нього взагалі не реагувала – щось там говорить по телефону і все, кажуть, що тато, то вона й повторює «Тато».
А на третій рік мою Вікусю вже по відео вітали і тато, і мама.
Галя просила чоловіка вернутися, але Володя казав, що лиш почав нормально заробляти. Тому сказав. Що не скоро приїде.
Тоді вона й подалася до нього.
Я нічого не заперечувала, бо ж чоловік хтозна-що робить на самоті, всяке може бути. А вони ж лише на початку сімейного життя, то треба підтримати.
Правду скажу, що й сваха і сват відвідували нас чи не щодня, брали Вікусю й до себе. Тобто, ми всі старалися любити дитину від щирого серця. Вона у нас і букви в п’ять років знала, а в шість вже читала. Ми всі пишалися нею, бо всі працювали над її щастям.
Але дитина почала забувати маму, в неї вихоплювалося «Мама» щодо мене…
Я тоді Галі кажу:
– Дитино, всі гроші не заробите, то вже їдьте додому.
– Мамо, ще трохи…
І таке «ще трохи» було, що ми і в перший клас дитину саму вели, і в другий.
Нарешті вони приїхали!
Щастю не було меж, Вікуся вся тішилася й батьками, й подарунками. Хвостиком крутилася навколо них.
Але Галя була не сама, а при надії.
І тут почалося – Володя зайнятий ввесь час, бо купив квартиру і робить ідеальний ремонт, Галя вже готується до пологового, а Вікуся знову сама.
Що не було батьків, що приїхали – для неї все одно.
Коли на світ з’явився Дем’янчик, то стало для Віки взагалі мало часу. Вже й ми зі сватами коло малечі крутимося, бо ж немовлятко солоденьке, а Вікуся в плач:
– Заберіть його назад! Мені братик не потрібен!
Що ми пропустили? Але Вікуся змінилася: стала замкнута, перестала взагалі з Галею спілкуватися, а як бачила, що я беру малюка на руки, то зі мною не говорила.
Так виглядає, що дитяча ревність – то пусте, але ой, як це все не просто.
Вже не було моєї щасливої дівчинки-веселунки, щось в тій голівоньці склалося, що вона перестала усміхатися. На жодному фото, де вони всією родиною, вона не усміхається. Так, тулиться до Галі, але не усміхається.
З Володею взагалі не може знайти спільну мову, бо він лиш вимагає від неї – то гарно поводитися, то не шуміти, то гарні оцінки приносити…
А я не знаю, як мені це все виправити і чого так пішло, що треба було то життя влаштовувати, шлюб рятувати!
Якби тут жили, то може б і не мали тих статків, але ж розуміли б один одного, любили та приймали один одного.
А для них проблем нема – у них все добре, а моє серце з жалю стискається.
Фото Ярослава Романюка.
