Коли мені було сорок сім років, то я пішла від чоловіка, бо вже було досить того всього, що він мене сприймав як належне. А, виходить, я й пізно це зробила, бо донька перебрала його модель поведінки і як тільки вискочила заміж, то давай мені телефонувати:
– Мамо, мені треба аби ти прийшла і побула з Оленкою, щоб я хоч трохи поспала.
– Ма, мені треба в перукарню, погуляй з онучкою.
– Ма, ми хочемо відпочити з Тимофієм, візьмеш Оленку до себе на вихідні?
І я брала й сиділа, бо ж онучка, моя зіронька і як можна на це маленьке золото не милуватися? Але з роками я не лише стомлювалася з онучкою, але я ще й працювала і працюю, тому часу на себе і своє особисте життя у мене взагалі немає з подачі доньки.
Я себе тішила надією, що як тільки Оленці виповниться три роки, то вона піде в садок і вже мені легше буде.
Але мене донька ощасливила звісткою, що вона знову при надії. Я вже не витримала.
– Слухай. Ти чим взагалі думаєш? Двоє дітей, а ви живете на орендованій квартирі, твій Тимофій лиш сам заробляє і ледве все тягне, а ти тут зі ще одним!
– Мамо, у нас все по плану. Зараз малі діти, а потім все, будемо працювати обоє. Ти ж нам поможеш?
Якщо чесно, то я не хотіла більше їй помагати, бо це як саму себе вмовляти, що все буде добре, але вже горить хата і скоро стодола теж загориться. Зціпила я зуби і вже плила по течії – садок, робота, садок, магазин, доньчин дім.
Онук ріс дуже вередливим і мені часто приходилося брати Оленку до себе, щоб дитина хоч трохи виспалася. Всіх жаліла, а от про себе й не думала, махнула рукою і це мене ще більше роз’ятрювало, адже я була в якомусь безвихідному стані – не відмовлю ж я доньці.
І тут донька каже, що вони їдуть на відпочинок і я маю за дітьми прослідкувати, а це малі діти, на хвилиночку.
– Мамо, та ми на десять днів, що з ними станеться?
– Що зі мною станеться? Ти про це не подумала? Я вже втомилася сидіти з твоїми дітьми і сама потребую відпочинку!
– Але це твої онуки, – випалила донька.
– А це твої діти і ти не для мене їх на світ приводила. Я тебе про це взагалі не просила. Я єдине, що прошу – залишити мене в спокої!
Ой, вона там далі говорила, що мами так не чинять і повезла дітей до свекрухи. Та радо погодилася з ними побути і я не бачу в цьому нічого дивного, адже побути раз в рік, а що побути кожного дня з дітьми, то трохи занадто.
За цей час, що дітей не було, то я наче ожила, нарешті виспалася і стала схожою на людину. З подругами знайшла час зустрітися, генеральне прибирання в квартирі зробити і поїхати за місто до друзів на шашлики.
Господи, вільне життя таке прекрасне, а я його отак витрачаю, хоч мені лишилося набагато менше, ніж доньці.
Донька відколи приїхала, то зі мною не розмовляє і дітей до мене не відправляє, думає, що то для мене покарання. А я лише рада, бо сама собі господиня і розпоряджаюся сама своїм днем.
Звичайно, її на довго не стане і вона скоро зателефонує і я маю намір сказати їй, що можу дітей хіба на вихідні забирати на кілька годин, а далі сама. А то звикла, як її татко, вилізти мені на голову і вперед. Чи я не правду кажу?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
