У кого не буває з дітьми суперечок? І у мене з донькою були, особливо в підлітковому віці, коли діти вимагають більше, ніж батьки можуть дати. Та й не пригадую я такого, що їй говорила, але вона тепер все нові і нові подробиці на гора витягує, бо й неї теж донечка маленька і вона мені каже:
– Ніколи так не буду виховувати дитину, як ти мене, – каже і починає мені минуле згадувати.
Але я чомусь такого не пам’ятаю. Так, мені було важко ростити одній дитину, тим більше, коли чоловік не допомагає грошима. І пригадую, як якось мені донька каже:
– Я тебе теж не буду на схилі літ доглядати, віддам тебе в притулок. Щоб ти знала.
Я тоді ще й так засміялася, адже від дитини чути таке, то ж смішно. Та ви й самі посудіть – воно таке мале і я їй не купила чи то сукенку, яку вона хотіла чи що, а вона так відповідає. Таку подію я пригадую, ще й інколи питала чи за те, що я їй куплю щось гарне вона мене поверне. Перевела все на жарт.
Але тепер ось така ситуація, що донька мені починає те все пригадувати, ще й приплітає сюди маленьку онуку, що вона їй такого дитинства не побажає.
– Ти пригадуєш, як ти мені говорила, що не маєш грошей мені купити те, що я хочу.
– То й що? Я мала тобі все купувати, на що ти пальцем тицяла?, – питаю я її.
– Ні. Але як ти мені казала: «Твій батько тобі аліменти не платить, а ти хочеш плаття? Йому байдуже чи свята чи ти виросла з чогось, а ти до мене з таким проханням аби я тобі купила, бо тобі захотілося. Дякуй богу, що маєш, що їсти». Ось так ти мені казала.
Донька явно перебільшує, бо я такого й не пригадую.
– А ти думаєш, чого я тобі казала, що й тобі нічим не буду допомагати?
– Слухай, сказала і сказала, може й мене справді тоді не було грошей.
– Мамо, ти так завжди говорила, чи треба здати гроші на штори чи то треба мені взуття нове купити. Ввесь час ти так казала, що я нікому не треба крім тебе і я маю тобі не завдавати клопоту.
Навіть, якщо таке було, то навіщо його згадувати зараз, коли доньці двадцять п’ять років? Що би я не говорила, але я її вивчила і весілля справила. Я вважаю, що то більш основне, ніж те чи я купила якесь модне плаття чи не купила. Моя мама мені й того не давала, бо не мала з чого, бо нас було в сім’ї троє дівчат, то ви собі уявіть, як то всього треба. Та ми ніколи нічого й не просили, бо знали, що нема. За щастя мали одне взуття і одне плаття на вихід. Те все берегли. В мене й досі така звичка – купувати лише необхідне. А на всілякі кольорові витребеньки й уваги не звертати.
Та мені взагалі треба пам’ятник поставити, що я одна спромоглася дитину виростити і всім забезпечити. А вона дивися як повертає, що з мене приклад не треба брати.
– Ти дивися, Діано, аби ти хоч таке спромоглася своїй доньці дати з чоловіком удвох, що я тобі забезпечила одна. Та ти мені дякувати маєш, а ти мене перед онукою так ставиш? Совісті у тебе нема.
Ось так я їй сказала. А тепер ви розсудіть нас, хіба я не права?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
