Справа в тому, що я не маю чоловіка, чомусь не склалося. Брат оженився і жив у місті, хоча він від мене на десять років молодший, але вже п’ять років, як одружений. Поки я ще була молода, то думала, що вся справа у тому, що не маємо ми багатства. Тому й виїхала за кордон і через кілька років нашу хату вже не можна було впізнати.
Але женихи й далі не йшли.
Тоді я вже подумала, що справа у зовнішності і почала про себе дуже дбати, одягатися гарно, слідкувати за модою. Але й далі глухо. Навіть не підходять знайомитися, розумієте?
А мені ж хочеться того, що й усім жінкам – і дитинку, і чоловіка.
І тут почав брат з невісткою все частіше і частіше приїжджати. У них двоє діток один за другим пішли, тому вони часто потребували допомоги родини, і грошової так само. Мама й тато давали гроші, бо куди інакше будуть давати, коли я все їм забезпечую?
І от брат все частіше в нас, а у нас хоч і будинок свій, але у ньому лише три кімнати і коридор з ванною. Одна моя кімната, батьків і зал, де зупиняються гості. Їсти ми готуємо в літній кухні, яка дуже маленька, там навіть нема де диван поставити.
І так часто бувало, що діти бігають по всій хаті, а особливо до мене в кімнату, бо там і цукерки можуть знайти, та й телевізор великий, комп’ютер.
Але дійшло до того, що вже в моїй кімнаті діти й на сон денний лягають, бо батьки теж хочуть прилягти, зал наче прохідний і аби їх не побудити, то до мене кладуть. І так виходить, що я маю собі шукати у власній хаті, куди мені дітися. Ще, коли тепло на вулиці, то я чи працюю на городі чи щось готую, але ж взимку не дуже кудись хочеш і йти. А там біля дітей присипляючи й невістка засне.
Коли це два чи три дні, то ще таке, але, коли тиждень, то мені заважко.
А далі брат мав якісь проблеми з роботою і приїхав до нас жити.
І тут вже я перетворилася на принеси-подай та до хати не заходь.
Мама стала на бік брата, бо у нього діти, а мені прийшлося виїхати на заробітки і я навіть радо поїхала. А там вже почала думати про те, що вже дуже мене взяли в обороти. Пригадала все, від того, як іду в місто і ніхто не питає чи мені гроші дати, до того, що мої речі в моїй кімнаті казна-де і в такому ж стані.
І я вирішила назбирати собі на однокімнатну квартиру і якось жити собі самій.
Аж тут новина – брат задумав розширюватися і мама мене переконує взяти в цій затії участь.
– Доню, ти вже стільки грошей вклала в цю хату, то шкода отак лишати. Орест діло каже – зробимо на даху кімнати і буде для всіх місце, проведете опалення, перекриєте і утеплите дах. То вже й так менше грошей треба, ніж ти вклала. Орест казав, що буде все своїми руками робити, то піде менше грошей.
З одного боку так – мені шкода, що я не буду доживати віку біля своїх батьків, де все мені любе. Але я бачу, ким я стаю для брата й невістки та їх дітей. Я вже давно не люба тітонька, а великий гаманець, куди треба пхати руки і навіть не питатися.
Якби вони мене любили, то куди не йшло. Але я в цьому не певна. Як ви думаєте – мені варто вкладатися в такі ремонти і чи будуть мені потім вдячні за це? Я ж теж хочу аби мене на схилі літ заходили рідні?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
