Я вже п’ять років живу з чоловіком Тарасом та нашою донечкою Соломією, але тінь свекрухи Марії, яка вважає себе безпомічною в 63 роки, затьмарює наше сімейне життя, а її постійне сидіння перед телевізором призводить до захмарних платіжок за електрику, наприклад, 2200 гривень за місяць, що занадто для нашого бюджету.

Я прокинулася о шостій ранку, коли сонце ледь пробивалося крізь фіранки. У квартирі було тихо, лише з кухні доносився приглушений звук телевізора.

Знову Марія, моя свекруха, увімкнула свій улюблений серіал. Я зітхнула, натягнула халат і пішла варити каву. Соломія, наша чотирирічна донечка, ще спала, а Тарас уже поїхав на роботу – він водій автобуса, тож його зміни починаються рано.

На кухні я побачила гору немитого посуду, який залишився після вечері. Марія, як завжди, навіть не подумала його прибрати.

– Доброго ранку, Олено, – промурмотіла свекруха, не відриваючи очей від екрана. – Ти б заварила мені чаю, будь ласка.

Я стиснула губи, відчуваючи, як у мені закипає роздратування.

– Маріє Петрівно, чайник на плиті, а чай у шафці, – відповіла я, стараючись говорити спокійно. – Ви ж самі можете заварити.

Вона повернула голову, її брови здивовано піднялися.

– Ой, Олено, що це за тон? Я ж не дівчинка, щоб по кухні гасати. Мені вже 63, ноги болять, спина ниє.

– Моїй мамі 68, а вона щодня на заводі, а після роботи ще й на городі порається, – не витримала я. – А ви цілий день серіали дивитеся, а потім нам платіжки за світло приходять на 2200 гривень, хоча б світло вимикайте, коли дивитесь. Ви хоч спати лягали, чи так до ранку біля екрану і були?

Марія фиркнула і відвернулася до телевізора. Я знала, що вона поскаржиться Тарасу, як завжди. І не помилилася – увечері, коли чоловік повернувся додому, він одразу почав розмову.

– Олено, що це за історія з мамою? – Тарас скинув куртку і сів за стіл, його обличчя було напружене. – Вона сказала, що ти їй грубіяниш.

– Грубияню? – я поставила перед ним тарілку з борщем, але голос мій тремтів. – Тарасе, я цілий день на роботі, потім забираю Соломію з садочка, готую, прибираю. А твоя мама що робить? Лежить на дивані, як пані, і чекає, що я їй чай подаватиму!

– Вона літня людина, Олено, – Тарас знизав плечима. – Їй важко.

– Літня? – я ледве стрималася, щоб не підвищити голос. – У 63 роки? Моя мама в її віці ще двох онуків няньчила, а твоя мама навіть посуд за собою не миє!

Тарас насупився, його пальці нервово постукували по столу.

– Ти занадто різка. Вона ж не чужа, це моя мама. Ми – сім’я.

– Сім’я? – я склала руки на грудях. – Моя сім’я – це ти і Соломія. А твоя мама, вибач, але вона цілком здорова, щоб самій собі чай заварити.

Він мовчки встав і пішов до іншої кімнати. Того вечора ми більше не розмовляли. Я відчувала, як між нами росте стіна, і це мене лякало. Але поступатися я не збиралася – чому я маю тягнути все на собі, коли Марія цілком може допомогти?

Наступного дня я вирішила поговорити з подругою Наталею. Ми зустрілися в кав’ярні біля мого офісу. Наталя, як завжди, була в яскравій сукні й з ідеальною зачіскою, наче щойно з салону.

– Олено, ти виглядаєш, наче не спала тиждень, – сказала вона, сьорбаючи лате. – Що сталося?

Я розповіла їй усе: про свекруху, про платіжки за електрику, про мовчанку Тараса. Наталя слухала, киваючи, а потім поставила чашку на стіл.

– Слухай, я розумію, що тобі важко, але ти впевнена, що правильно робиш, ігноруючи Марію? – запитала вона. – Може, варто спробувати поговорити з нею спокійно?

– Спокійно? – я пирхнула. – Наталю, я пробувала. Вона тільки скаржиться, що їй усе болить, але до лікаря не йде. А Тарас мене ще й винною робить!

– А ти з ним про це говорила? Ну, не в сенсі звинувачень, а так, щоб пояснити, чому тобі це неприємно?

Я замислилася. Може, Наталя мала рацію? Я так зосередилася на своєму роздратуванні, що не намагалася пояснити Тарасу, як мені важко. Але як почати таку розмову, коли він і слухати не хоче?

Того вечора я вирішила змінити тактику. Коли Тарас повернувся додому, я дочекалася, поки Соломія засне, і покликала його на кухню.

– Тарасе, давай поговоримо, – почала я, стараючись говорити м’яко. – Я не хочу, щоб ми сварилися через твою маму.

Він зітхнув і сів навпроти.

– Я слухаю.

– Я розумію, що вона твоя мама, і ти її любиш. Але мені важко, коли я приходжу з роботи, а вдома гора посуду, платіжки ростуть, а Марія Петрівна навіть не намагається допомогти. Ми ж удвох тягнемо бюджет, ти знаєш, як важко заробляємо. Останній рахунок за світло – 2200 гривень, а за газ ще більше. Це ж наші гроші!

Тарас мовчав, дивлячись у стіл. Нарешті він підняв очі.

– Я розумію, що тобі важко. Але мама звикла, що за неї все роблять. Вона ж одна нас із братом ростила, їй нелегко було.

– Я це розумію, – кивнула я. – Але вона не хвора, Тарасе. Вона може хоча б щось робити. Я не вимагаю, щоб вона город копала, але прибрати за собою – це ж не так багато.

Він кивнув, але я бачила, що він усе ще не на моєму боці. Наступного дня я вирішила поговорити з самою Марією. Я дочекалася, поки вона вимкне телевізор, і сіла навпроти.

– Маріє Петрівно, я хочу поговорити, – почала я. – Ми з Тарасом удвох працюємо, щоб забезпечити сім’ю. Але коли ви цілий день дивитеся телевізор, а я приходжу і бачу гору посуду, мені важко.

Вона здивовано глянула на мене.

– Олено, я ж не молоденька. Мені важко по хаті гасати.

– Я не прошу вас гасати, – відповіла я. – Але, може, ви могли б хоч іноді посуд помити чи їжу приготувати? Це б дуже допомогло.

Марія насупилася, але кивнула.

– Добре, я подумаю.

Одного вечора, коли ми сиділи за вечерею, Соломія раптом сказала:

– Мамо, а чому бабуся Маша весь час дивиться телевізор?

Я ледь не розсміялась, а Тарас глянув на мене з докором.

– Соломіє, бабуся відпочиває, – сказав він.

– Але ж бабуся Надя працює і на городі, – не вгавала донька. – А бабуся Маша тільки серіали дивиться.

Я не змогла стримати посмішку, але Тарас насупився ще більше. Того вечора він знову пішов спати в іншу кімнату.

Одного дня я зателефонувала своїй мамі, Надії. Вона, як завжди, була на городі, коли я їй подзвонила.

– Мамо, я не знаю, що робити, – зізналася я. – Тарас на мене ображається, Марія Петрівна дратує, а я відчуваю, що все летить шкереберть.

– Доню, я маю вихід прекрасний. Знаєш, я візьму відпустку, напевне. Чекай на гостину.

Наступного ранку я прокинулася від гуркоту на кухні. Зажмурилась  — це була мама. Вона приїхала, як і обіцяла.

— Доню, я вже все поставила в холодильник. Привезла м’ясо, закрутки, варення. А де в тебе мийка? Бо тут усе в крихтах. Ти що, не встигаєш прибирати?

— Мамо, я щойно прокинулася, — бурмотіла я, витираючи очі. — Я працюю, дитина в мене. І ще свекруха.

— Ой, та не починай. Я після зміни ще й город сапаю, а ти тут втомлюєшся, — зітхнула мама, ховаючи руки в фартух. — Де та твоя Марія? Може, хоч чашку помила?

Марія якраз вийшла з кімнати, в халаті, з недобрим поглядом.

— Я чую, що ви тут обговорюєте! — з порогу заявила вона. — Не досить, що я тут мовчки сиджу, ще й лають за спиною!

— Та хто вас лає? — втрутилася мама. — Ви хоч раз за собою тарілку помили? Тільки телевізор той, як канделябр, світиться день-ніч!

— А ви хто така, щоб мені вказувати? — Марія аж почервоніла. — Я тут не гість! І що це ви тут розпоряджаєтесь?

Я стояла між ними, як між двома дзеркалами, які криво відбивали моє життя. Соломія вже прокинулась і тягнула мене за рукав.

— Мамо, а що бабуся Надя свариться з бабусею Машею?

— Та ніхто ні з ким не свариться, — зітхнула я, і повела її до кімнати.

А в кухні — гримнули дверцята холодильника.

— У вас у всьому безлад, — обурювалась мама. — Каша без солі, хліб засушений. А ти, Олено, могла б і підлогу мити частіше!

— Ага, — підтакнула Марія. — З’явилась господиня. Яка різниця хто і що миє!

Далі – гірше. Мама почала поводитись як господиня у домі. Ходила за Марією назирці і за все їй вимовляла. Записала її на прийом до спеціаліста, раз та на ноги жаліється, так Марія аж зблідла. Нікуди не пішла, а з мамою навіть не розмовляла.

Серед вічного з’ясовування стосунків двох мам були ми із Тарасом. Той навіть на роботу йти не хотів. Спробував мамі моїй щось сказати, нагадати, що вона на гостині, та та ще й йому висповідала за те, що дозволяє так із дружиною своєю поводитись.

— От і видно, що ти не вихована! — почала одного разу Марія. — Я би в твої роки свекрусі ноги мила за те, що такого сина тобі виховала в чоловіки!

— А я свою дочку не вчила бути служкою на побігеньках, — докинула мама у відповідь.

І все. Аж посуд дзеленчав від напруги. Я взяла дитину на руки, а Марія вже тягнула валізу до дверей.

— Я собі не ворог. І з таким відношенням я тут не залишусь! — почала вона вона.

— Іди, іди! — щебетала моя мама їй услід.

Марія вийшла, грюкнувши дверима. Через п’ять хвилин зібрався й Тарас. Вийшов мовчки, не попрощався, лиш кинув погляд на мене — з жалем, з образою, з втомою.

— Краще так, ніж із таким мамієм! – сказала мама зачиняючи за ним двері.

— Іди за ним, — зітхнула мама. — Хто їй уде там догоджати? Хай трохи побуде без каструлі під носом.

Я мовчала. З Соломією на руках сіла на підлогу, бо вже не могла стояти.

— От що тепер робити? — прошепотіла я сама до себе. — У мене дитина, робота, тепер ще чоловік пішов.

— Та жити будеш спокійно, – сказала мама речі збираючи, – на себе глянь: одні очі лишились. Що то за життя? Цілий день на роботі а ввечері бігай біля чоловіка свекрухи і дитини. Подякуєш ще мені.

Сиділа, гладячи Соломії волоссячко, і питала себе: може, це я винна? А може, просто треба було десь посередині зупинитися? Слово з’їсти. Мовчки прибрати. Але я вже не могла.

От скажіть мені чесно — що тепер робити? Повртати чоловіка?

Головна картинка ілюстративна.