fbpx

Доперебиралася. І що не хлопець, то гірший за попереднього. Я вже не знаю чи то не хлопці колишні таке моїй доньці поробили

Моя Софійка – красуня, розумна і добра дитина. Але, що поробиш, коли не щастить з хорошими хлопцями?

Був у неї Василько, який мені дуже подобався і любив він Софійку не словом, а ділом. Я думаю, що у нього були дуже серйозні наміри, але тоді Софійка була ще дитина, що то двадцять років?

А от Василько поїхав на роботу за кордон, то дав їй свою кредитну карточку.

– Візьми, – каже, – В тебе скоро день народження, то купи собі щось гарне від мене.

Звичайно, що Софійка купила собі дорогий подарунок. Вона тоді мріяла про дуже дорогі чобітки, я б на такі навіть не дивилася, бо це дуже дорого, а от вона каже:

– Мені Василь такий подарунок зробить.

Купила, а Василь лише тішився, що вона така щаслива і її мрія здійснилася.

– Гроші для того й існують аби робити людей щасливими, – казав він.

Я їй казала, що дуже гарний хлопець і пора думати про заміжжя, але вона не хотіла.

– В мене ще таких Василів буде купа. Ну то й що, що він мене любить? Я його не люблю і хочу мати красивішого чоловіка.

А що я могла зробити? Кожна мама хоче аби її дитина була щаслива, а я мама Софійки, а не Василя.

Далі у неї був Сергій, але він довго не протримався, бо Софійка його легко розкусила:

– Мамо, то такий хлопець, що хоче аби лише про нього говорити та думати. Ще й ображається, що я йому не телефоную та не пишу. Нащо мені такий?

Більше з таких серйозних хлопців і не було, або я про них просто не знала.

Але, знаєте, що молоді дівчата тепер вже з років чотирнадцяти хочуть дівувати, а Софійці вже двадцять чотири! Я вже її прошу аби вона задумувалася про заміжжя – та де там.

Знову час летить і вона зараз зустрічається з одним хлопцем. Вже аж задовго.

Маринує він її так вже три роки. І ні туди і ні сюди.

Сама Софійка ним не дуже задоволена, бо дуже скупий на подарунки і взагалі, ощадливий аж занадто. Кожну копійку береже.

Наприклад, пішли вони з друзями святкувати щось, всі скидаються. А він давай говорити, що він за кермом, тому за шампанське не платитиме, ще там щось не їсть, тому теж не платитиме.

– Мамо, мені було так соромно, – каже мені Софійка, – Так виходило, що я мала сама скидатися за те, що їстиму та питиму, а не він, бо ж я його дівчина. Що мені тепер робити з таким хлопцем?

– Ой, доню, – кажу я їй, – мала ти того Василя, то треба було його триматися. А тепер пізно – він одружився і вже дітки є. А ти отак сама ходиш та що не наступний, то гірший за першого.

Отак ми бідкаємося, бо ж і роки вже з ним, що точно заміж візьме, але йти за нього, то теж не відомо, яким чоловіком буде.

А далі їй хтось з дівчат сказав, що бачила якогось її хлопця, що дуже тішився тим, що вона отак на пси сходить і що їй так і треба.

– Нехай знає, що то таке. Думаю, що якась добра людина їй добре наробила, – сказав.

І ми вже тепер думаємо, чи ж то не може бути правдою? Бо ж заміж вискакують дівчата не такі гарні, як моя Софійка, і не такі розумні. І живуть, і дітки є, усе у них добре.

А моя дитина, яка заслуговує на щастя, його не має, воно ніби з рук висковзує. То не може бути природнім станом і точно хтось наробив.

Чи хтось з таким стикався і як з цим боротися дієво?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page