— Ви жартуєте, правда? — я ледь стримувала нервовий сміх, тримаючи на руках нашу маленьку Софію, якій щойно виповнився рік. — Мамо, ви ж розумієте, що в нас і так не надто просторо.

— Олено, я цілком серйозно, — впевнено відповіла свекруха, знімаючи верхній одяг і вішаючи його в шафу, ніби вже вдома. — У вас три кімнати, а я — мати вашого годувальника. Я вже на пенсії, мені важко самій. Нехай Віці дістанеться моя однокімнатна, вона молода, хай облаштовується.

Я повільно опустилася на диван, відчуваючи, як серце калатає. Мій чоловік, Роман, стояв у дверях і мовчав, ніби його це не стосувалося.

— Романе. — я подивилася на нього, шукаючи бодай якоїсь підтримки.

Він відвів погляд, ніби щось цікаве знайшов на стіні.

— Мамо, може, все-таки. — пробурмотів він, — ну, хоча б на деякий час? Поки з Вікою все владнається…

— Я не просилася, — холодно відрізала свекруха. — Я вирішила. І не тобі мене повчати, синку.

З того моменту все в нашій квартирі перевернулося догори дриґом. Я завжди мріяла про спокійне сімейне життя, але тепер кожен день перетворювався на випробування.

Ми з Романом одружилися три роки тому, після того, як познайомилися на роботі в офісі, де я працювала бухгалтером, а він — менеджером з продажів.

Наша донька Софія стала нашим сонечком, але з появою свекрухи, Галини Петрівни, все стало набагато складніше.

Я пам’ятаю той перший вечір після її заяви. Ми сиділи за столом, намагаючись вечеряти, але напруга висіла в повітрі, як густий туман. Софія гралася іграшками на підлозі, а Галина Петрівна вже почала розставляти свої речі по шафах.

— Олено, ти ж не проти, якщо я поставлю свої чашки тут? — запитала вона, ніби це було найзвичайніше питання.

— Звичайно, мамо, — відповіла я, намагаючись звучати спокійно. — Але давайте обговоримо, як ми будемо жити разом. У нас свої звички.

— Обговоримо? — перебила вона. — Я виростила двох дітей одна, без нічиєї допомоги. Знаю, як вести господарство. Ти, мабуть, звикла до легкого життя, з твоїми гаджетами та роботою.

Роман сидів мовчки. Я подивилася на нього, сподіваючись, що він скаже хоч слово.

— Романе, ти що, не чуєш? — тихо запитала я.

— Чую, — буркнув він. — Мамо права, Олено. Вона старша, досвідченіша.

Тієї ночі я довго не могла заснути. Софія спала в нашій кімнаті, а Галина Петрівна зайняла ту, що була призначена для гостей. Я думала про те, як все змінилося.

Раніше ми з Романом могли посидіти ввечері, поговорити про день, посміятися над якимось жартом. Тепер же кожен крок контролювався.
Наступного дня я повернулася з роботи втомлена. Софія гралася в манежі, а свекруха сиділа на кухні, перебираючи наші продукти.

— Олено, ти чому купуєш такі дорогі овочі? — запитала вона. — Я в свій час економила кожну копійку. А тут — помідори по 50 гривень за кілограм!

— Мамо, це для Софії, їй потрібні свіжі вітаміни, — пояснила я. — Я працюю, можу собі дозволити.

— Працюєш? — хмикнула вона. — А хто вдома сидить? Я от сьогодні прибрала всю квартиру, бо ти, мабуть, не встигаєш.

Я відчула, як всередині все стискається, але стрималася. Ввечері, коли Роман повернувся, я спробувала поговорити з ним наодинці.

— Романе, ми не можемо так жити, — прошепотіла я, коли ми лягли спати. — Твоя мама постійно вказує, що робити. Я відчуваю себе гостею в своєму домі.

— Олено, потерпи, — відповів він. — Вона ж не вічно тут буде. Віка скоро влаштується, і мама повернеться.

— А якщо ні? — запитала я. — Ми ж сім’я, ти повинен мене підтримати.

Він зітхнув і повернувся спиною. Той тиждень був повний маленьких конфліктів. Галина Петрівна вчила мене, як прати, як годувати дитину, як планувати бюджет. Кожне її слово звучало як докір.

Одного разу, коли я готувала вечерю, вона підійшла і сказала:

— Олено, ти чому м’ясо так ріжеш? Треба тонше, щоб швидше варилося. Я в свій час.

— Мамо, дякую, але я роблю так, як звикла, — відповіла я.

— Звикла? — підняла брову вона. — А Роман скаржився, що твоя їжа не така смачна, як моя.

Я подивилася на Романа, який сидів за столом з телефоном.

— Це правда? — запитала я.

— Ну, мамо перебільшує, — пробурмотів він. — Але твої салати дійсно ну, ти розумієш.

Того вечора я пішла гуляти з Софією, щоб заспокоїтися. Ми сиділи в парку, і я дивилася, як донька грається листям. “Як ми до цього дійшли?” — думала я.

Минали дні, і ситуація загострювалася. Галина Петрівна почала коментувати мою роботу.

— Олено, ти так пізно повертаєшся, — сказала вона одного разу. — Дитина без матері цілий день. Я в свій час не працювала, поки діти не виросли.

— Але зараз інші часи, мамо, — відповіла я. — Нам потрібні гроші на життя. Роман один не потягне.

— Гроші? — хмикнула вона. — Я виростила дітей. А ви — з вашими зарплатами.

Роман втрутився:

— Мамо, Олена права. Ми намагаємося.

Але його слова були слабкими. Я почувалася самотньою в цій боротьбі.

Одного разу я повернулася раніше і почула, як Галина Петрівна розмовляє по телефону з Вікою.

— Так, доню, я тут оселилася, — говорила вона. — У них просторо, а ти живи у моїй квартирі. Твій хлопець може переїхати.

Я увійшла, і вона швидко попрощалася.

— Мамо, ви серйозно? — запитала я. — Ви навіть не спитали нас.

— А що питати? — відрізала вона. — Це моя справа.

Того вечора ми з Романом поговорили серйозно.

— Романе, або ти поговориш з мамою, або я не витримаю, — сказала я.

— Добре, — зітхнув він. — Я спробую.

Наступного дня він сказав їй:

— Мамо, може, ти повернешся до себе? Ми любимо тебе, але нам потрібно свій простір.

— Повернуся? — здивувалася вона. — А хто допомагатиме з дитиною? Олена ж вічно на роботі.

Я втрутилася:

— Ми впораємося, мамо. Дякуємо за допомогу, але.

Вона перебила:

— Допомога? Я тут живу! І крапка.

Минали тижні, і я почала помічати зміни в собі. Я стала дратівливою, менше посміхалася. Софія відчувала напругу і частіше плакала. Одного разу ввечері, коли Галина Петрівна пішла спати, я сказала Роману:

— Нам потрібно знайти рішення. Може, зняти їй квартиру поруч?

— Зняти? — здивувався він. — На які гроші? Ми ледь тягнемо кредит на машину.

— Тоді давай обговоримо бюджет, — запропонувала я. — У нас 25 000 гривень на місяць разом, можемо виділити 10 000.

Він погодився, але розмова з мамою не пішла.

— Зняти мені квартиру? — обурилася вона. — Я що, чужа? Ні, я залишаюся.

Я не витримала. Той вечір став останньою краплею. Після чергової розмови, де Галина Петрівна відмовилася навіть розглядати варіант з орендою, я зібрала речі.

Софія спала в своєму ліжечку, а я тихенько пакувала валізу: одяг, іграшки, документи. Було прикро, але я знала – ще трохи, і я зламаюся остаточно. Роман сидів на кухні, дивлячись у телевізор, ніби нічого не відбувалося.

— Романе, я йду, — сказала я тихо, ставлячи валізу біля дверей. — З Софією. Не можу більше так.

Він підскочив, ніби щойно прокинувся.

— Куди йдеш? Олено, це жарт? Ми ж сім’я!

— Сім’я? — я ледь стримувала сльози. — А де твоя підтримка? Твоя мама керує всім, а ти мовчиш. Я почуваюся чужою в своєму домі.

Галина Петрівна вийшла з кімнати, почувши голоси.

— Що тут відбувається? — запитала вона, хмурячи брови. — Олено, ти куди зібралася посеред ночі?

— До батьків, мамо, — відповіла я. — Мені потрібно перепочити. Від усього цього.

Роман підійшов, намагаючись взяти мене за руку.

— Зачекай, давай поговоримо. Мама ж допомагає! Вона досвідчена, знає, як з дитиною. Рано чи пізно вона б все одно жила з нами – старість, самотність. Чого не зараз?

Я відсахнулася.

— Допомагає? Вона вказує на кожен крок! А ти? Ти навіть не намагаєшся побачити мою сторону. Ми могли б жити окремо, але ти обираєш її, а не нас.

Він розгублено подивився на маму, потім на мене.

— Олено, не йди. Давай завтра все обговоримо. Може, знайдемо компроміс.

Але я вже взяла Софію на руки, загорнуту в ковдру.

— Компроміс? Ти не готовий змінити нічого. Прощавай.

Я вийшла, сіла в таксі до батьків. Тієї ночі я плакала, обіймаючи доньку. Батьки зустріли мене тепло, без питань.

Наступного дня Роман подзвонив.

— Олено, повертайся, будь ласка, — благав він. — Без вас порожньо. Мама теж сумує за Софією.

— Сумує? — запитала я. — А ти досі не бачиш проблеми? Вона живе з нами, і ти вважаєш це нормальним.

— Ну, вона хороша, — відповів він. — Допомагає з господарством. Я не розумію, чому ти проти. Ми ж могли б пристосуватися.

— Пристосуватися? — я підвищила голос. — Я намагалася місяці! Але ти завжди на її боці. Якщо хочеш повернути нас, мама повинна повернутися до себе або в орендовану квартиру.

Він зітхнув.

— Олено, це ж гроші. І мама не згодна. Давай я приїду, поговоримо віч-на-віч.

Він приїхав увечері з квітами і іграшкою для Софії за 200.

— Дивись, сонечко, тато приніс ведмедика, — сказав він, простягаючи руку до доньки.

Софія посміхнулася, але я відвела її.

— Романе, слова нічого не варті, — сказала я. — Ти обіцяв поговорити з мамою, але нічого не змінив.

— Я спробував, — відповів він. — Вона каже, що на пенсії важко самій. І Віка не хоче її назад – у неї своє життя.

— А наше життя? — запитала я. — Ти обираєш її комфорт понад наш.

Він сидів, опустивши голову.

— Олено, дай шанс. Мама обіцяє менше втручатися.

Але я похитала головою.

— Ні. Поки вона там, ми не повернемося.

Минали дні. Роман дзвонив щодня, присилав фото з дому, надсилав гроші на рахунок для Софії.

— Це на одяг і іграшки, — казав він. — Я сумую за вами.

— І ми за тобою, — зізналася я. — Але без змін нічого не буде.

Галина Петрівна подзвонила раз.

— Олено, повертайся, — сказала вона. — Дитина повинна бути з батьком. Я не заважатиму.

— Мамо, ви вже заважали, — відповіла я. — Давайте дамо один одному простір.

Вона мовчала, потім зітхнула.

— Добре. Може, я поїду до Віки на тиждень.

Але Роман не наполягав на її від’їзді. Він все ще вважав, що мама – це благо, досвід, підтримка. “Рано чи пізно так би сталося”, – повторював він.

Я влаштувалася на нову роботу, заробляла більше. Софія пішла в ясла. Життя тривало, але без нього. Він намагався повернути, приїжджав з подарунками, але проблема залишалася – його сліпа відданість мамі.

Чи зміниться щось? Чи є хоч крапля надії..