Я сама маю вдома таких двоє, тому приготувалася до важкої дороги, проте моєму здивуванню не було меж, як і моїм висновкам.
Жінка, що зайшла була старша за мене років на п’ятнадцять, їй точно було під сімдесят, видно, не лише онук пізній, але й дитина у неї теж була пізня. Одягнені вони були хоч і в чисте, але було видно, що речі вже ношені після когось. Я вперше бачила таку родину, адже думала, що зараз вже точно всі мають змогу купити в магазині будь-який одяг.
Хлопчик слухняно сів на своє місце і почав з захватом розглядати дешеву розмальовку, такі продають десятками, бабуся подала йому прості олівці і він почав старанно розмальовувати. Жінка пішла взяти кип’ятку і запарила вівсянки.
– Олежику, треба поїсти, поки тепле, бо потім охолоне.
– Я не хочу, – сказав малюк, – я хочу сосиску в тісті.
– Сосиску не можна, як приїдемо, то я тобі смачненьких пиріжків напечу з м’ясом, гаразд? А зараз поїж, бо дорога далека.
Я дивилася на все це круглими очима. Уявила, як мої онуки дивляться на цю пісну вівсянку, в якій не те що родзинок нема, а й шоколаду.
Вони б ніколи не взяли до рук папір малювати, адже бабуся привезе гроші на новий планшет чи телефон, вони ніколи не посидять тихо, їм завжди треба уваги і подарунків.
Я тільки кліпала очима від того, як дитина дивиться на свою бабусю, з якою довірою і любов’ю. Мені аж в горлі запекло. На мене так дивляться тільки тоді, коли я приїду, коли ж я роблю зауваження, що в моєму домі не галасують і не вередують, то одразу біжать до невісток, що бабуся погана і не дозволяє нічого. А ті їх за руку і з хати, а далі вони не приходять по тижневі і більше, поки я не стану на порозі з дорогим подарунком.
Я мала вийти з купе, бо на мене нахлинули почуття такої безвиході, наче я, багата і молода ще жінка, заздрю цій бабусі фактично, яка не має грошей на все, що хоче онук.
Пішла в вагон-ресторан і накупувала цілу купу солодкого і смачного та принесла в купе.
– Пригощайтеся, я стільки не з’їм, – сказала я і дитяча рука попри хмурий погляд бабусі потяглася до смаколиків.
Коли дитина заснула під ритм коліс, Олена й розповіла свою історію. Доньку мала єдину і пізню, як я й думала. Вона не працювала, а чоловік був при посаді, все доньці давали, що тільки могли, вона виросла геть розбалуваною, не слухалася і хотіла в житті тільки радощів.
– Зв’язалася з поганою компанією, пропадала місяцями, вчитися не хотіла. Чоловік дуже переживав, шукав її сам і в один день просто серце не витримало.
Так жінка залишилася сама, без засобів для існування, а донька приходила каятися і виносила з хати що могла. а в один день принесла їй дитину і пропала.
– Дитині скоро в школу, ще в садочку крізь пальці дивилися на папери, але тепер я не маю з чого жити і треба щоб дитині дали якусь допомогу. От їду на консультацію, а на кого я його залишу, то ж беру з собою. Вже стільки порогів оббігала, що й не перелічити, а кінця-краю тому нема. Ми ж наче й виїхали, але ж тут всі терміни скоро пройдуть і тоді заново все робити, я вже не зможу. Думала, що за кордоном буде легше, але там навпаки, ще більше питають за матір. А я звідки знаю, де вона є. Єдина моя радість, то Олежик, лиш би змогти його до випускного класу довести, а там вже я буду спокійна.
Поки Ніна задрімала, я витягла тисячу євро і написала записку «на адвоката» та поставила в її сумку.
Дивилася як пролітає за вікном дорога і дерева, міста і села і подумала, що так само пролетіли мої роки, але де ж воно те щастя? В дев’ятнадцять вийшла заміж, в двадцять два вже мала два сина, чоловік гуляв, а я все старалася показати, що все сама зможу. Вирішила, що все дітям дам, все що не дав батько, купила їм по квартирі, по машині, й так висилаю і онуків обов’язково балую.
Але за всі мої старання нема у мене ні вдячності, ні поваги, все наче так і має бути. Поки приїхала і ще маю гроші – всі навколо мене крутяться, а лиш грошей не стало – нікому я й не треба. А я тоді знову їду по ще більше грошей аби біля мене знову були діти і онуки. Вже з сили вся вибилася, а ніяк не зароблю стільки аби вони мені сказали: «Мамо, досить, перепочинь, ми тобі чаю зробимо, тепло вкриємо». І що тепер робити?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
