Остап починав дратуватися – лічильник уже відрахував двадцять хвилин, а пасажир, який викликав таксі, не виходив із під’їзду старого триповерхового будинку, яких ще чимало збереглося на історичних вуличках міста. Він нетерпляче посигналив – невже там усі поснули? Остап набрав номер клієнта, але слухавку довго не брали. Нарешті йому відповів тремтливий літній голос:
– Підніміться, будь ласка, до квартири сорок чотири, третій поверх.
Остап піднявся й натиснув на кнопку дверного дзвінка: стару, незграбно випуклу, пожовклу від часу. Зсередини долинув слабкий бабусин голос:
– Зачекайте хвилинку…
Остап почув, як вона, покректуючи, тягне щось по підлозі. Потім повільно, один за одним, відчинила два замки й зняла дверний ланцюжок. Невеличка худощава бабуся, якій, здавалося, було років із дев’яносто, стояла перед ним. Зморшки борознили її впалі щоки, очі губилися у пасмі сивого волосся. Попри поважний вік, старенька зберігала своєрідну елегантність: легкий зелений плащ був розстебнутий, відкриваючи мереживний комірець суворої коричневої сукні. Її сиве рідке волосся було акуратно вкладене під старомодним фетровим капелюшком.
Біля бабусі стояв невеликий чемодан. Однокімнатна квартира виглядала так, ніби її готували до здачі: жодних дрібничок на трюмо, порожні полиці серванта, жодної особистої речі на стінах, навіть годинник не висів. Особливу тугу викликали крісло й диван, накриті білими простирадлами від пилу. Лише в кутку коридору самотньо стояла картонна коробка, наповнена чорно-білими світлинами, книгами та порцеляновим посудом.
– Чи не були б ви такі люб’язні віднести мою валізу до машини? Я не можу спустити її сходами.
– Звісно, – відповів Остап і потягнув чемодан на перший поверх.
Люб’язні! Це слово звучало надто старомодно для Остапа, молодого шанувальника комп’ютерних ігор і поседеньок з друзями на вихідних, але чомусь він відчув себе трохи шляхетнішим, ніби здатним на гідні вчинки.
Обережно поклавши пошарпаний чемодан у багажник, Остап повернувся, щоб допомогти бабусі спуститися сходами. З грацією, можливою для її віку, вона подала йому руку.
– Ой, я ж не представилася – Марія Степанівна.
– Остап, – дещо надмірно урочисто відповів він і зніяковів.
Повільним кроком вони прямували до автівки. «І як вона взагалі виходила надвір?» – подумав Остап.
– Ви такий приємний юнак, допомогли бабусі, вибачте, що забираю ваш час.
– Нічого страшного, я намагаюся ставитися до літніх людей так, як хотів би, щоб ставилися до моєї мами.
Остап промовчав, що його мамі лише п’ятдесят п’ять, але вік тут не мав значення – вона чудова жінка й заслуговує поваги від будь-кого. Він згадав, що вже тиждень не відповідав на її дзвінки. То часу бракувало, то не хотілося вислуховувати повчання про те, що живе, як одинак, не поспішає одружуватися… Треба б зателефонувати…
– Ох, який же ви гарний хлопець! Поки є такі люди, моя віра в людство не згасне, – не шкодувала похвали Марія Степанівна.
Тим часом лічильник очікування нарахував уже тридцять п’ять хвилин. Перші п’ять хвилин безкоштовні, а за решту Марія Степанівна мала б заплатити. Така система вперше викликала в Остапа обурення.
– На Сковороди, так?
– Так, так, мій хороший, – продзижчала бабуся. – А чи не могли б ми поїхати через центр міста?
– Вибачте, але це не найкоротший шлях. Навігатор показує, що через околиці буде ближче.
– О, розумію, звісно, не заперечую. Мені не поспішно, я їду до будинку для літніх людей. Моя остання дорога.
Остапові стисло горло. Він поправив дзеркало заднього виду, щоб побачити Марію Степанівну. Їхні погляди зустрілися, і вона почала тихо, ніби виправдовуючись, пояснювати:
– Я тут зовсім сама залишилася, розумієте. Чоловіка давно не стало, дітей своїх також пережила. Двоє онуків далеко – один у Канаді, інший у Франції, а онучка вийшла заміж за німця, туди поїхала. Вони дорослі, вже й правнуки в мене є. Лікарі кажуть, що мені залишилося недовго… Не хочу нікому завдавати клопоту, а сил уже немає: ні вийти кудись, ні готувати, продукти приносили добрі сусіди.
Не встигнувши навіть обміркувати своїх дій, Остап вимкнув лічильник. А подумавши ще мить, взагалі скасував замовлення.
– З якого місця ви хотіли б почати нашу подорож? Я відвезу вас, куди забажаєте, можемо не поспішати.
Майже дві години Остап возив Марію Степанівну містом, зупинявся там, де вона просила, і слухав із цікавістю історію її життя. Ця далека минувшина пропливала перед очима Остапа, наче листівки з краєвидами. Такі листівки досі лежали в маминій шафі, і ось раптом вони ожили, наповнилися об’ємом і сенсом.
– Дерев було більше, і цього пам’ятника ще не було, – розповідала Марія Степанівна, коли вони повільно проїжджали біля міської площі. – Саме тут Іван мені освідчився, сорок сім років прожили душа в душу.
Вони проїхали через міст і звернули до церкви, де вони з чоловіком таємно вінчалися. Потім покотилися вулицею, і вона показала Остапу будинок із башточками, де вони жили молодятами. Там у них народилася донька. Потім вони знову перетнули річку вже іншим мостом, зупинилися біля міського парку. За деревами виднілася верхівка колеса огляду, і Марія Степанівна довго дивилася на паркові доріжки та перехожих, занурена в свої думки. Так само довго стояли вони на парковці перед обласною бібліотекою, де Марія Степанівна пропрацювала сорок років. А ще – біля одноповерхової будівлі, обліпленої крамничками, де колись був танцювальний зал, куди вона бігала танцювати з подругами. І ще безліч провулків і непримітних для Остапа будинків, де старенька просила зупинитися. Вона сиділа в машині, вдивляючись у них мовчки, поглинута своїм минулим.
А потім сказала:
– Я втомилася. Їдьмо на Сковороди вже зараз.
Мовчки вони доїхали до потрібної адреси. Невелика двоповерхова будівля, нічого особливого, прогулятися ніде. Їх зустріла санітарка. Марію Степанівну тут уже чекали.
– Скільки з мене? – запитала бабуся.
– Нічого, – усміхаючись, відповів Остап.
– Ні, ні, що ви, це ж ваша робота, – вона почала відкривати сумочку тремтячими руками.
Остап зупинив її.
– Мені вистачає клієнтів. Було приємно покататися з вами.
І він раптом обійняв її. Вона відповіла тим же – пригорнула його так міцно, як могла.
– Дякую, що подарував мені ці миті щастя, синку, – прошелестіла бабуся своїм оксамитовим голосом.
Остап стиснув обидві її зморщені руки й повернувся до машини. У носі зрадницьки щипало. Потім він почув, як за Марією Степанівною зачинилися двері будинку для літніх людей – ще одна книга життя дійшла до свого кінця.
Дорогою назад Остап не брав нових пасажирів. Він їхав, занурений у свої думки, його гризла туга. Він не хотів нікого бачити, уникав розмов. Він думав – яким би був шлях цієї бабусі, якби їй трапився інший, байдужий водій? Що, якби він, Остап, піддався роздратуванню, яке охопило його в очікуванні клієнта, і просто поїхав? Йому здавалося, що сьогодні він зробив щось особливе, можливо, найважливіше у своєму житті.
Увечері він не грав у ігри. Переглядав свій дитячий альбом, а потім узяв до рук телефон.
– Мам? Як ти там, мамо? Вибач, не брав слухавку, знаю… Робота. А давай я до тебе приїду? Прямо зараз, так. Подумаєш, дві години їзди… Завтра в мене вихідний, я так вирішив. Ми з тобою підемо на озеро, на Світязь, давно я не бачив його неймовірної краси.
