fbpx
Історії з життя
— Досі не можу пробачити своїй матері, що вона не змусила мене вступати до інституту! – повторювала Ольга, якій уже давно за сорок і син якої, нещодавно оженився, – Якби мати наполягла, а вона могла, то у мене з вищою освітою, зовсім би інакше склалося життя!

Не знаю, яким чином так повернулася розмова, але весь вечір моя давня подруга з неймовірною образою розповідає про своїх батьків. І стільки темного в її словах, що дивно чути таке від сорокарічної жінки, у якої вже дорослі діти. І, хоча я знаю її маму – жінку владну і з сильний характером, все одно дивно було чути такий довгий список претензій від людини, яка вже сам прожила більшу частину свого життя.

Але Ольга говорила, згадувала, знову говорила.

— Досі не можу пробачити своїй матері, що вона не змусила мене вступати до інституту! – повторювала Ольга, – Якби мати наполягла, а вона могла, то у мене з вищою освітою, зовсім би інакше склалося життя!

Я заспокоювала подругу, втішала, як могла, але її слова про інститут викликали у мене в пам’яті події давно минулих днів. Колись моя мама вирішила за мене, де і на кого мені вчитися. Сльози і вмовляння не подіяли на батьків, і я змирилася, пішла в зазначений інститут і з огидою намагалася в ньому вчитися. Пішла я з четвертого курсу, вийшла заміж, благополучно позбулася батьківської опіки і стала господинею в своєму будинку.

Але якось, коли на роботі мене обійшли підвищенням, я в сльозах скаржилася чоловікові і дорікала свою матір, яка так зіпсувала моє життя, змусила займатися справою. Потім я чомусь звинувачувала її ж в тому, що я не довела навчання до кінця, не отримала диплом, і ось, в результаті, мене обходять всі, хто може.

Чоловік терпляче мене вислухав, а потім запитав, хто ж мені винен, що я не вчилася? Адже з того часу минуло стільки років, наші можливості дозволяли отримати будь-яку освіту, будь-яку спеціальність. Гаразд, до 20 років мама впливала на мою долю, але чому досі я сама не несу відповідальність за своє життя? Адже я – людина, розумна, сильна. Якщо я розумію, як «не треба», значить, я повинна знати, що зробити, щоб було – «як треба».

Природно, спочатку я на таку відповідь образилася, а потім задумалася серйозно. Адже дійсно чоловік мені не раз пропонував вчитися – причому, на вибір: або закінчити цей інститут, або ж вступити туди, куди мені хочеться. Але мені так подобалася необтяжливе життя, спокій, відсутність необхідності напружуватися, що зовсім не тягнуло звалювати на себе якісь додаткові обов’язки.

Я стала згадувати, як росла моя дочка, турботи, проблеми – адже завжди бувають проблеми з дітьми. Точно так, намагалася свого часу і моя мама. Тоді чи або трохи пізніше, але я зрозуміла для себе багато.

Немає сумнівів в тому, що перший поштовх, напрям в життя дають дітям батьки. Але ж потім життя триває і настає своя власна відповідальність за те, що ти робиш, ким і яким стаєш! І батьки тут уже не винні, а ховатися за дитячі комплекси – це йти від визнання себе, як особистості, здатної самостійно приймати рішення.

Я закрила «рахунок», який багато років пред’являла своїй мамі. Шкода, що вона не дожила до цього часу, і так і не дізналася, як я її люблю і як вдячна за все те, що вона для мене зробила. Сподіваюся, що коли-небудь і моя дочка простить мені мої помилки. Напевно, з цього часу вона і стане по-справжньому дорослою.

А у Ольги я запитала, чому вона не вчилася потім, коли мама вже не втручалася в її життя? Адже вона сама зробила свій вибір і після школи, відмовившись вчитися, і потім, коли стала старше. Хіба мама винна в цьому? Але подруга мене не чула. Я сподіваюся, що її діти будуть до неї добрішими, адже вона їх дуже любить, і намагалася все життя робити для них тільки хороше, втім, як і її мама.

Aннa Зoрькiн.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page