Чому мене це хвилює? Та дуже просто, бо кума моя мені на всі мої жалі відповіла:
– Ти сама винна, бо виховала її такою.
Мені аж слухавка з рук випала. Я винна? Я все життя хотіла для доньки якнайкращого і все для цього робила і тепер я винна й у тому, що вона у тому, що вона не самостійна.
Чудо і годі!
Вибачте, але дитина вже з пелюшок має характер! Ти ще в пологовому, то одне маля тихесенько сопить, а інше не дає матері спокою ні вдень, ні вночі.
Я принесла Надійку додому, то вона як почала мною керувати з малку, то так все життя їй треба було аби мама вже і негайно зробила все для неї, що тільки треба – аплікацію в школу, кращу сукню, ніж у Аліни, далі саме ту іграшку і саме той телефон.
Її не хвилювало, що на фоні цих бажань у нас не стало тата, який міг для любої донечки все забезпечити. Я тяжко переживала втрату чоловіка. а Надійка тільки те й робила, що вимагала і вимагала. Я тоді подумала, що вона просто так переносить втрату, їй хочеться заповнити чимось гарним свою спорожнілу душу. Так я собі думала. Так я собі виправдовувала її вибрики.
В чотирнадцять років вона попала в погану компанію, хотіла влитися до крутих хлопців і дівчат, тому мала мати всі атрибути розкоші – одяг, телефон, сумку.
Я тоді зустріла Мирона і ми якось так зійшлися, наче дві половинки. Мирон був бізнесменом середньої руки, але гроші у нього водилися, тому Надія так швидко змирилася з тим, що його можна використати.
Ні, вона не підлащувалася до вітчима і не казала йому «тату», вона вимагала від мене всього й одразу, а я вже мала це забезпечити будь-яким способом.
Я думала, що це просто вік такий, переросте, а я не збіднію, коли куплю їй якусь дорогу річ чи одяг. Але Надія брала без «дякую» користувалася і віддавала подругам і далі приходила до мене з «дай».
Ми радилися з Мироном, що ж робити, бо було очевидно, що донька не планує спинятися. Домовилися, що дамо їй освіту, а там вже хай сама.
Але Надія вирішила все по-своєму.
На навчанні, за яке ми платили, бо вона ледве вступила і так само неохоче вчилася, вона знайшла своє кохання. Проте, чи то хлопець виявився не готовим до такого скарбу як моя донька, чи то вона вже не захотіла з ним бути, я вже того не знаю.
Фактом було те, що вона сказала, що при надії.
Це була крапка на нашому з Мироном плані, бо тепер ми ж не кинемо онука чи онучку.
Надія жила з нами і це було просто за межею всього, дитину вона ігнорувала, від мене вимагала все, бо я ж мама. Я не мала працювати чи проводити час з Мироном, бо я мала бути з онучкою цілодобово, бо Надії важко.
А важко їй було від усього: від того, що в подруги є чоловік, що подруга схудла, що подруга має спокійну дитину, що подруга вільно гуляє, що подруга вчиться і заробляє.
– Чому у них є все, а у мене нема нічого!?, – казала вона мені з тією претензією, що я у цьому винна, – Я на світ не просилася! Чому ти мені нічого не дала.
Я обвела поглядом нашу простору хату з усіма вигодами і новим ремонтом, на доньці хороший одяг, дитина сита спить в ліжечку. Що ще я їй мала забезпечити?
– Ти ніколи не мала на мене часу і тепер на онучку не маєш! Ти живеш лиш заради себе! Інші бабусі донькам допомагають! А ти ще мені про кожну копійку нагадуєш!
Я до куми подзвонила, щоб хоч якось душу відвезти, а вона мені те саме – ти її розбалувала, а тепер маєш наслідки своєї праці.
І що мені тепер робити? Бо я маю думати не лише про Надю, але й про онучку.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
