– Чому ти не віриш мені, Андрію? Я ж для нас усіх старалася, для нашого сина, для майбутнього! – мій голос тремтів, коли я намагалася вхопити його за руку, але він відсахнувся, ніби я була чужою.
– Вірити? Після того, що я почув? Ти думаєш, я сліпий? – Андрій дивився на мене з таким холодом у очах, що душа в п’яти. – Марія мені все розповіла. В Німеччині ніхто не заробляє стільки за такий короткий час, якщо не має допомоги з боку. І не від когось із роботи. Хочеш розлучення? Добре, я дам тобі його. Іди, живи своїм життям, бо я більше не можу так!
– Андрію, будь ласка, послухай! Це все неправда. Я просто добре працювала, економила кожну копійку. Для нашого сина, для його майбутнього дому. Як ти можеш так думати після стількох років разом?
– Досить! Я не хочу чути твої виправдання. Збирай речі і йди. – Він повернувся спиною, і двері за ним грюкнули, залишаючи мене в порожній кімнаті з почуттям, ніби весь світ обвалився.
Цей момент досі стоїть перед очима, ніби вчора. Але давайте я розповім усе по порядку, бо моя історія – це не просто один конфлікт, а ціле життя, повне зусиль, мрій і несподіваних поворотів.
Я звичайна жінка з маленького села на заході України. Ми з чоловіком Андрієм жили в старенькому будинку, який дістався нам від батьків.
Не скажу, що ми бідували – Андрій працював на місцевій фермі, я доглядала за господарством і іноді підробляла в сусідів. Але завжди мріяла про щось більше для нашого сина Максима.
Йому було вже 18, і я хотіла, щоб у нього був свій власний дім у місті, де він міг би вчитися чи працювати без тісноти.
Ідея поїхати на заробітки з’явилася не раптом. Багато жінок з нашого села робили так – їхали до Європи, щоб заробити на мрії. Моя знайома Марія, кума Андрія, поїхала до Німеччини років п’ять тому.
Вона розповідала, як там можна знайти роботу в догляді за літніми людьми чи на фабриках. Марія планувала заробити на новий будинок для своєї родини, але в неї все йшло повільно – гроші витрачалися на дрібниці, діти просили то одне, то інше. Вона казала, що заробляє близько 600 євро на місяць, і то не завжди.
– Оксана, якщо поїдеш, готуйся до важкої праці, – радила вона мені одного разу за чаєм. – Там не мед. Але якщо витримаєш, то можна щось назбирати. Я вже п’ятий рік там, а квартири ще немає.
– А чому так довго? – запитала я, намагаючись зрозуміти.
– Бо життя дороге. Посилаю додому 400 євро щомісяця, а решту витрачаю на себе. Плюс, діти завжди щось просять – то телефон новий, то одяг. Але ти спробуй, може, в тебе вийде швидше.
Ці слова запали мені в душу. Я вирішила, що зроблю все інакше. Планувала поїхати на три-чотири роки, знайти стабільну роботу і відкладати якомога більше.
Мета була чітка: назбирати на квартиру для Максима в обласному центрі. Андрій спочатку не хотів відпускати.
– Оксана, а як же ми без тебе? – запитував він увечері, коли ми сиділи на кухні. – Максим ще молодий, господарство на мені одному.
– Андрію, це для нього, для нашого хлопця. Він заслуговує на краще. Я буду дзвонити щодня, посилати гроші. Повернуся з повними кишенями, і ми заживемо по-новому.
Він зітхнув, але погодився.
– Добре, якщо ти так хочеш. Тільки обіцяй, що будеш обережна.
Я поїхала до Німеччини. Оформила документи, все офіційно. Прибирала у літніх людей, допомагала по господарсту. Платили не погано, мінус податки і проживання.
Але я вирішила економити на всьому. Жила в маленькій кімнатці з іншими працівницями, готувала просту їжу – каші, овочі, нічого зайвого. Не купувала новий одяг, не ходила в кафе. Знайшла три підробітки. Хто в Німеччині, той зрозуміє. про що я кажу. Кожного місяця відкладала гроші.
Перші місяці були важкими. Робота вимагала сил – звикати до людей, прибирати, прасувати. Але я звикла.
– Оксана, ти як машина, – казала мені колега Анна, полька, яка працювала там уже два роки. – Чого ти така напружена?
– Бо маю мету, – відповідала я. – Для сина. Хочу, щоб у нього був свій дім.
– Розумію. Мій син теж у Польщі вчиться. Але я не можу так економити – люблю каву в місті випити.
Ми часто розмовляли ввечері. Анна розповідала про своє життя, я – про своє село. Це допомагало не сумувати.
Через рік я вже мала гарну суму. Дзвонила додому щодня.
– Мамо, як ти там? – питав Максим.
– Добре, синку. Працюю, відкладаю. А ти як у школі?
– Нормально. Тато каже, що сумує за тобою. Ми тут справляємося.
Андрій додавав:
– Оксана, тримайся. Ми чекаємо.
Але Марія, яка працювала в іншому місті, іноді дзвонила Андрію. Вона не знала про мої успіхи, бо я не хвалилася. Одного разу вона сказала йому:
– Андрію, в Німеччині важко заробити швидко. Я за п’ять років ледве назбирала 2 000 євро. Якщо Оксана каже, що вже має багато, то щось не те.
Я не знала про ці розмови. Продовжувала працювати. За другий рік назбирала не погану суму, за третій Почала шукати квартиру в Україні через інтернет – знайшла варіант за 30 000 євро в обласному центрі.
Планувала ще підзаробити з кілька років і повернутися після з грошима на придбання квартири і на ремонт.
– Анна, уяви, я майже досягла мети! – раділа я одного вечора.
– Вітаю! А не переймаєшся. що так довго далеко від чоловіка. Може ну його те житло?
– Андрій не такий. Він мене підтримує.
Час минув швидко, хоч і тягнувся для мене нескінченно довго. Я працювала підробляла. Ні вихідних, ні відпусток. ні відпочинку, ні обновок.
Таки купила квартиру та ще й так вдало, бо продавала її жінка. яка виїхала в Німеччину. Повернулася додому влітку з валізою і мріями.
Але вокзалт був порожнім – ніхто не зустрів. Дзвонила Андрію – не відповідав. Максим подзвонив сам.
– Мамо, тато дивний останнім часом. Розмовляв з Марією, і після того змінився.
– Що сталося?
– Не знаю. Каже, що ти ну, маєш когось там.
Я приїхала додому таксі. Двері відчинив Максим.
– Мамо! – обійняв мене. – Тато на роботі, але він сердитий.
Ввечері Андрій повернувся. Його обличчя було кам’яним.
– Оксана, нам треба поговорити, – сказав він сухо.
– Звичайно. Я так скучила! Дивись, я купила квартиру для Максима. Ось документи.
Він не глянув.
– Марія сказала, що ніхто не заробляє там так швидко на житло. Ти мусила мати допомогу.
– Яку допомогу? Я працювала понаднормово, економила!
– Не роповідай казки. Вона там десять років, а ти за п’ять все заробила. Хочеш сказати, що ти краща?
– Андрію, це неправда. Давай подзвонимо їй разом.
Ми подзвонили Марії.
– Маріє, скажи Андрію правду. Що за вигадки такі. Якщо працювати і підробяти і економити, то все можливо. Я просто добре працювала.
– Оксана, я не знаю. Яке мені діло до ваших непорозумінь. Я тільки сказала, що в мене не виходило так швидко. Може, ти знайшла легший шлях.
Андрій розлютився ще більше.
– Бачиш? Навіть вона сумнівається!
Максим втрутився:
– Тату, мама не така. Вона для мене старалася.
Але Андрій не слухав.
– Я хочу розлучення. Іди жити в ту квартиру.
Я плакала, але намагалася говорити.
– Андрію, згадай наші роки. Ми разом будували життя.
– А ти зруйнувала довіру.
Він так і не повірив, я мусила переїхати у придбану сину квартиру. Намагалась щось довести чоловіку, розповідала показувала підрахунки, але все марно.
Потім до мене зателефонувала Марія:
— Оксанко, вибач! Почала без передмов. Зрозумій я не думала, що у вас все так оберне. Просто Андрій похвалився а в мене вирвалось, що я за 10 не зібрала, а вона за п’ять заробила. Ну я ж просто сказала. Не хотіла тебе здавати.
— Тобто, ти й досі певна тому, що я не заробила на квартиру? Маріє. а ти не пробувала не купувати дітям щороку по новому телефону і комп’ютеру, не вдгати їх у брендових магазинах, не їздити у відпустку за кордон двічі на рік і не опендувати окремо житло. Знаєш, якщо економити як я, то гроші можна заробити не погані. Якщо, звісно, робити.
— Я тільки правду сказала твоєму чоловіку, бо всі ми живі люди, і я добре бачу, як тут усе влаштовано. Ну, вибач, мені просто шкода такого хорошого чоловіка, що його жінка совісті не має.
Я поклала слухавку не бажаючи її слухати далі. От що це за людина така? Невже, якщо в неї не вийшло, то ні в кого не повинно скластись?
Найприкріше, що церез куму я втратила чоловіка і як бути далі я просто не знаю.
Головна кратинка ілюстратвина.
