Довелось учора з самого ранку пакувати невістчині речі і разом із онуком моїм малесеньким відправляти у місто. Просто витірпити усього ого, я вже не могла. І не в малій дитині діло.

Я із невісткою була у гарних стосунках завжди. та й як вони зіпсуються. як ми бачились раз на рік і не більше. З сином вони гарно жили, то я й спокійна була. А за два дні гостини, хіба пізнаєш людину так, щоби про неї судити?

Та й жили вони далеко. Ще поки квартиру в кредит не узяли, то приїздили частіше, а вже як упряглись, то й голови не підіймали. А коли кожну копійку рахуєш,  о в тебе є час і гроші на дорогу для трьох через усю країну.

Та й я на гостину не поїду так скоро, бо господарки повен двір. Таки ж маю сину допомогти оте житло виплатити. Він упирається, каже ні не треба, але я передаю, а він отримує.

А як розумієш, що твій труд не намарне, а для людини в поміч, то хіба буде важко мені ті корови тримати, та бичка вигнати пасти? Та й свинки, як розумітись на цьому ділі, не важка праця. В мене їх 12. Бігаю коло всього і життю радію.

Ну а тут син телефонує і просить прийняти жінку і дитину, бо ж вони у квартирі ремонт розпочали, а як там із дитям.

— Звісно, синку, які питання? – кажу йому радісно. – Не одна буду, та й з онуком награюсь.

Приїхала невістка два тижні тому, а вже вчора я її відправила із онуком у місто, бо витерпіти нереально того, що тут вона влаштувала.

Спершу була Поліна і доброю і хорошою і милою, та вистачило того, аж на три дні її доброти:

— Не чіпайте дитини, ви щойно із хліва. Спочатку в душ, а потім у нашу кімнату. Запах такий, що мухи тікають.

— Та який душ? – мало не плачу я, – Звідки? Чи ти мені в літній іти пропонуєш?

— Тоді не заходьте і до Михасика не підходьте, – каже мені, – Дитині то не потрібне.

Я вийшла сльози щоками. Ще якось я себе заспокоювала з подругами обговорила, зрештою таки погодилась – не звикша до такого людина от так і реагує.

Але за день Поліні вже не те, як я по дому ходжу. Бачте, я ноги не підіймаю, човгаю і взагалі рано надто підіймаюсь і шумлю своїми відрами і банками.

Напустилась на мене за те, що корови ревуть під вечір коли з паші у сарай заходять. Дитина потім вночі спати спокійно не може, я помітила. Не виганяйте їх пасти, невже важко сон нормальний онуку забезпечити?

Рано прокидатись мені не можна, пізно лягати також, бо Михасик заснув і навіть найменший звук його може розбудити. А як я вночі прокинусь за нуждою, то невістка ніби чатує біля дверей кімнати:

— Я вас просила, просила цього не робити? – почина голосно шепотіти. – Зараз дитину збудете, що мені із ним до ранку робити?

Говорить і так голосно, що Михася таки збудить.

— Бачите, бачите, – аж підстрибує на місці, – це ви винні. навмисне, так, навмисне.

Вже дійшло до того, що я по хаті власній пройти не можу. Невістка летить мені навперейми і починає моралізувати. То ложка голосно об тарілку стукнула, то я чхнула, то човгала ногами.

А вчора зранку, коли я до хліва йшла і вона мене перестріла, бо я голосно воду набирала, я не витримала.

— Ти на гостині, дитино, поводься відповідно, – кажу їй, – Не подобається – додому, там і тихо і спокійно. Не в гори їхала. в сільську хату.

Невістка ще мені про те, що я живу скільки років а нічого крім хліва не бачила і елементарної гостинності не виявила. ну тут я не витримала і попросила Поліну на вихід, торби їй зібрала, навіть за авто до міста заплатила.

— Я не вірю що ти на таке здатна, мамо, – каже мені син. – Малого онука от так виставити?

Так, я виставила онука малого і його маму. Бо всьому є межі і терпінню і розумінню. А як панна мала їхати у пансіонат, то чого до мене прибула. Ні-ні! Хай вдома керує.

Головна картинка ілюстративна.