Справа в тому, що мій чоловік Андрій був молодшим за сестру на десять років і, коли ми одружувалися, то вона вже була розлучена і з двома дітьми та жила у батьків.
Зрозуміло, що ми не пішли жити до його батьків, а почали в селі орендувати невеликий будиночок. Я була з сусіднього села і тут працювала медсестрою, доїжджала на велосипеді зазвичай, бо там кілометрів десять не більше. Мої батьки нам не могли нічого купити, бо у мене ще у брат і сестра молодші, яким треба дати освіту.
Так от, коли ми знайомилися з батьками, то сестра Андрія, Іванка, дивилася на мене, якби щось кисле з’їла.
Я себе відчула не на родинній розмові, а на допиті, бо вона випитувала мене про все, мало не від розміру взуття, до морґів поля мого тата.
Вийшла я звідти дуже збентежена і на мій німий погляд Андрій відповів:
– У сестри просто характер такий, важкий!
Ну, знаєте, важким характером все списувати не можна, але ж не у їхній родині.
Іванці не можна відмовляти, бо у неї двоє дітей на руках. А чого двоє дітей на руках – бо важкий характер, отже, Іванці не можна відмовляти, бо у неї характер. Іванці не можна нічого й перечити, бо важкий характер,
Іванку треба лише слухати та поважати, бо у неї такий характер.
Але все з характером почалося після нашого весілля і початком спільного життя.
Хоч хата й була не наша, але я старалася аби там панував затишок і порядок. Я й за професією людина дуже охайна, а ще й у мене така звичка. Що все має бути чисто і акуратно.
У мене все має лежати на своїх місцях і все.
А помітила я все просто випадково. Справа в тому, що раз на два тижні, я їздила до батьків погостювати на вихідні і завжди свого чоловіка про це попереджала. Бувало, що ми їхали разом, коли у мене вдома треба було допомогти з косовицею чи дров наколоти, чи ще щось.
І ось одного разу я вертаюся додому і розумію, що все наче й на своїх місцях, але й не на своїх. От відчуття у мене таке, що хтось чужий був у хаті. Подумала найперше за господарів і вирішила їх перепитати. Хоч хата і їхня, але ж треба попереджати, що ви йдете і тоді я вас і пригощу і все покажу, але отак тишком, поки нас нема лазити по хаті, де я живу.
Але ті заперечували і казали, що вже давно у нас не були і приводу не мають для відвідин.
Подумала тоді, що здалося. І ось настав час, що знову треба було їхати до мами і я вирішила поїхати на останній автобус. Андрій сказав, що не поїде, тому я їхала сама. І як часто стається, останнього автобуса не було. А потемки добиратися до мами я вже не мала бажання.
Вертаюся я до своєї хати і в двері, а там зачинено з середини. Я постукала – ніхто не відповідає. Я вже до шибки… і очам не вірю! В моєму ліжку Іванка!
Мене мало там не вхопило, як ззаду почула голос Андрія:
– Та тихо ти, не кричи. Де ж вона має кавалера водити… До мами з татом?
– Та ні, що ти… Найкраще ж в наше ліжко! А я потім нічого не знаю і там лягаю?!
Мене всю трясло, а чоловік так спокійно каже. наче то нічого страшного.
– То ж моя сестра, не міг же я їй відмовити.
– То тепер зможеш, бо я такого терпіти більше не намірена.
Я й в шиби гримала і в двері і мені було байдуже на сусідів. А Іванка вийшла та до мене рота роззявила, що я їй заважаю.
– То я тобі заважаю?, – я вже не стримувалася, – То я більше не буду!
Я зібрала речі і потемки поїхала на велосипеді додому до мами. Чоловік мене не спиняв.
Отак буває, коли всі трясуться над «важким характером», а він називається зовсім по-іншому. Звичайно, що після такого я з чоловіком більше не жила разом. Він каже, що сестра може бути лише одна, а жінок купа. а ви як вважаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
