Я зустрічалася з Максимом ще зі школи, юнацьке кохання переросло в дуже міцне почуття і ми вірили, що не будемо щасливі один без одного.
Хоч Максим був з заможної родини, де мати була головою села, а батько головою колгоспу, а моя родина хіба славилася плодючістю, але ми не бачили між собою якоїсь соціальної прірви.
Поки я вчилася в училищі, Максим теж вчився в інституті і ми собі зустрічалися та не відчували, що щось може піти не так.
Але його мама, коли дізналася, що Максим хоче покликати мене заміж, то вона вже не дивилася на якісь норми і правила та прибігла до нас додому. Вела вона себе так, що культурна людина собі такого й не помислить. Вчепилася вона тоді в мене добряче.
Коли прийшов до мене Максим, то побачив, що його мама зробила.
Я сказала, що раз таке діло, раз вона мене не хоче бачити за невістку, тоді хай так і буде. Це мене мама так нарадила:
– Дитино, вона вам життя не дасть, все село знає її характер. Вона й старшу невістку на місце ставить, доньці не дає продихнути, а ти ж що? На тобі все буде й відіграватися. Такого ніяка жінка не витримає, то краще зараз вам розійтися та зустрічатися з кимось іншим.
Але Максим сказав, раз мама не згодна, то ми не вернемося в село, а будемо жити в місті. Я була дуже щаслива, що мій коханий виявився справжнім чоловіком з яким можна в вогонь і в воду.
Ми розписалися і почали жити на орендованій квартирі, обоє підробляли, я офіціанткою, а Максим на барі.
Й мої батьки допомагали, хоч і продуктами. Але й за те їм була велика дяка.
З часом ми пішли на офіційну роботу, але все ще не мали свого куточка. Але ми цим і не дуже переймалися, бо головне ж те, що ми маємо мету – ми матимемо діток і власну квартиру.
Максим дуже багато працював, тому його оцінили і підвищили зарплату, що дало нам шанс взяти дольову участь.
Я не лише працювала в школі, але й мала репетиторство, що теж давало дохід.
Ми так обоє працювали, бо знали, що через кілька років маємо вже думати й про дітей.
Через п’ять років спільного життя ми таки наважилися на дитинку.
Чи варто казати, що свекруха не привітала нас з появою первістка? Тільки мої батьки та сестри з братами нас підтримали.
Ще через п’ять років ми вже жили у власній квартирі і у нас все було добре.
І ось тут почала з’являтися дорога родина Максима.
Спочатку зателефонував брат і спитав чи не може пожити у нас його син, бо він має поступати і ще нема гуртожитку.
Ми не відмовили.
Далі з’явилася сестра Максима з тим, що вона їде через наше місто і чи не можна переночувати, бо потяг приїде серед ночі, а витрачатися на таксі, то надто дорого. Ми знову ж не відмовили.
Нарешті приїхали свекри і я прийняла їх так, як приймають батьків чоловіка – з повним забуттям щодо минулого і з усмішкою.
Десь глибоко в душі я надіялася, що вона скаже, що я молодець і вона шкодує, що не хотіла аби ми одружувалися!
Ага, розбіглася!
Спочатку свекруха почала говорити, що ми купили не квартиру, а коробку, що зависоко живемо, а ліфт може й не їхати, біля будинку суцільна стоянка з автомобілів, добиратися далеко.
Я усміхалася і кивала, а Максим вже закипав. Свекор мовчав і бавився з онуком. Інша б жінка вже знала, що має замовкнути, але ж не вона.
Не знаю, чого я вийшла на кухню, може перевести дух, але раптом почула голос дитини. Я кинулася в зал і зрозуміла, що свекруха сина вичитує і поводиться неадекватно, чоловіки вийшли на балкон і не чули нічого.
Тільки вона рушила на Вітю, як я підбігла і вхопила за руку. Не знаю, щоб я їй зробила, але я чітко сказала, що вчепить сина і я їй відплачу.
На цю сцену зайшли чоловіки і свекруха давай показувати руку та жалітися, що я їй казала!
Свекор мовчки дивився то на неї, то на мене, а потім і каже:
– Я онука через тебе стільки років не бачив. З сином не говорив. А ти й далі за своє?
– Я хотіла синові добра!, – вигукнула вона.
Я розумію, що вона не зміниться, але ж треба якось співіснувати чи краще жити далі, мов чужі люди?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
