Довго ходила по ринку обираючи подарунок для свекрухи. Ніна Григорівна жінка не проста і ніколи не знаєш, як їй вгодити. Чоловік навряд пам’ятав за оковитою, що мамі скоро ювілей, тож я повинна була сама щось підібрати на той мінімум що мала.
А мала я усього три тисячі гривень, які збирала пів року. Ходила в осінніх, завжди мокрих чоботях, у куртці яку вітер наскрізь продував, але не могла прийти на свято з порожніми руками.
Хай свекруха мене ніколи і не любила, але я їй була удячна, хоча б за те, що ми з чоловіком маємо де жити. Квартиру цю вона і здавати в оренду могла б, але пустила нас.
Та й онуків свекруха любила. Он як гарно підтягнула лізі за літо англійську, тепер одні десятки приносить. та й сон мій до бабусі гарно ставиться. На ніч вона їм казки читає, хай і через телефон, але ж не забуває ніколи. Тож я намагаюсь тримати нейтралітет і на її випади не реагувати гостро. Не любить мене, то нічого, аби дітям було добре.
Та й мало радості у наших дітей останнім часом. Валерій, чоловік мій, стрімко летить у прірву і як би я його не вмовляла – не реагує. на роботі у них зібралась гарна компанія і саме зі співробітниками він усе частіше став проводити свій час.
Приходив уже за північ. кілька разів я його і з відділку забирала. Боргами обріс, бо ж нині все не дешеве, а душа бажає свята, а не квашеним огірком занюхати.
Тож я сама пнусь як можу. Зарплатня касира хоч і гарна, але родину з чотирьох чоловік прогодувати, одягнути, не здатна. Тож я економлю як можу. В основному лиш на собі, адже не скажеш донці, що не маєш грошей на нову куртку для неї, чи кросівки. Донька все розуміє. але ж діти ростуть.
так от. Придбала я для свекрухи прекрасне покривало на диван. Колір, ніби хто підбирав, якраз у її зал на диван буде ідеально. Я була дуже рада, адже витратила на нього 2700 і мала триста гривень на продукти ще.
Той день не задався із самого ранку, адже чоловік о восьмій повернувся за стіни тримаючись. Чи то “вже” а чи “ще”. Я мусила клеїти свої чоботи 505 клеєм, адже після вчорашнього дощу додому прийшла окремо підошва і верх чобота.
Ну а ввечері на мене очікувала грандіозна вистава у виконанні моєї свекрухи. Валерій після перших двох тостів хропів у кутку залу, свекруха все смикала мене за те що я за нам не вслідкувала, а потім коли уже всі подарунки почали вручати, вона особливу увагу приділила моєму:
— Ой, – відкрила вона упаковку із покривалось, – Видно одразу, що то невістка обирала для свекрухи, – і противно так засміялась, – То що, котон? Ага якраз на раз постелити, бо ж у мою пралку такий не влізе, а у хімчостку не здаси, бо дорого. Ну, дяку тобі, Ніно. Дуже мило з твого боку. І колір приємний. Світлий, одноразовий.
Якби ж то було сказано наодинці, але вона при всіх гостях ту тираду видала. У мене сльози на очі. Кажу, що якщо не підійшло, то можу і собі забрати, бо ж не маю такої речі, а мріяла давно.
— А я думаю, чого то ти мені його принесла? – сплеснула руками Ніна Григорівна.
Того дня я ледь додому доїхала, сльози заважали. навіть чоловіка забирати не стала, хай Ніна Григорівна побачить, що то за щастя її син нині.
Відтоді місяць минув, а я все не можу до тями прийти. Ходжу сама не своя. Я, ніби в перше на своєжиття поглянула зі сторони: чоловіка я не цікавлю, свекруха зневажає. Хіба ото лиш діти і тримають мене у цій квартирі.
Хочу піти і є куди, але ніяк не можу зважитись. Чи маю я право позбавляти дітей рідного дому? Їхнє життя перевернеться із ніг на голову, доведеться школу змінити і район проживання.
Чи варто йти на такий крок радикальний тільки тому, що мене одну щось не влаштовує? Чи може потерпіти, можливо стане краще?
29,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
