fbpx
Без категорії
Довгоочікуване чудо: Лікарю, прийшли мої результати анaлізів?

– Лікарю, прийшли мої результати аналізів? – запитала я, соваючись на стільці від хвилювання.

– Так, Олено, шкодую, але мушу вам повідомити … – сказав Іван Сергійович опустивши очі в мою карту – на жаль, дітей у вас не буде…

Він по-батьківськи поклав мені руку на плече, а я закрила обличчя долонями і розплакалася

– Що ж нам тепер робити, невже немає ніякого виходу? Сергій так мріє про малюка …

– На жаль, немає, але ви можете усиновити дитину.

– Спасибі лікарю, я вас зрозуміла, – я вийшла на вулицю, сльози текли по щоках, я не знала, як повідомлю цю новину Сергію, ми одружені з ним вже десять років, напевно тепер він мене кине дізнавшись про те, що дітей у нас не буде.

Додому вирішила відразу не йти, треба було привести думки в порядок, мала бути нелегка розмова з чоловіком, він же напевно очікував, що я принесу додому радісну новину …

Ноги самі віднесли мене в парк, я сіла на лавку і почала спостерігати за молодими матусями з колясками, вони так солодко воркували над своїми малюками, що на очі мимоволі навернулися сльози.

Тут мене хтось потягнув за рукав.

– Тітонько, допоможіть, там мамі погано! …

Я озирнулася, поруч зі мною стояла дівчинка років п’яти і благально дивилася мені в очі.

– Ходімо швидше!

Я схопилася з лавки і побігла за нею, буквально за декілька метрів від нас, вхопившись за берізку стояла молода жінка, важко дихаючи.

– Ох, Таню, все вже добре, навіщо тітку потурбувала, – а потім вона посміхнулася і сказала – ви пробачте нас, у мене просто трохи запаморочилося в голові.

– Ви зможете дійти до будинку? – запитала я стурбовано.

– Так звичайно.

Але зробивши крок незнайомка знову почала шукати опору.

– Давайте я вас проведу.

По дорозі додому я дізналася, що жінку звати Надя, живуть вони з донькою удвох, останні тижні вона багато працювала і мало відпочивала, тому стало їй погано. Я порадила жінці добре відпочити і запропонувала зайти до них завтра, як виявилося жили ми ми практично в сусідніх будинках.

***

У квартиру я увійшла на ватяних ногах, чоловік був удома. Зібравшись з силами все розповіла. Я бачила, як змінився вираз обличчя чоловіка, він ходив по кімнаті туди-сюди, а потім сів і сказав:

– Знаєш Лена, раз на те пішло, я повинен тобі дещо розповісти. У мене є інша жінка. Ми разом вже кілька років. Але недавно їй поставили невтішний діагноз, скоро її не стане …

– Мені звичайно дуже шкода, але як ти міг стільки часу обманювати мене? Чому не сказав відразу? – вигукнула я.

– Пробач мене будь ласка. Я тебе дуже люблю, але там моя дочка, ви з нею мої найближчі люди. Я не міг заподіяти жодній з вас біль.

– А що ж тепер буде з дівчинкою?

– Якщо я її не заберу, вона потрапить в дитбудинок, – тихо сказав Сергій, а потім підняв на мене повні відчаю очі – Олено, ти так мріяла про дітей, давай візьмемо дівчинку до нас.

Читайте також: Я попросив тещу забрати онука, поки ми з дружиною будемо на відпочинку. Відповідь буду пам’ятати завжди

Тієї ночі я не могла заснути, все разом навалилося на мене, та ще перед очима стояла та дівчина з маленькою донькою, як вона зараз… чи все гаразд.

– Сергій, ти не спиш? – прошепотіла я.

– Ні …

– Я сьогодні в парку зустріла дівчину з дитиною…

Я розповіла чоловікові, як проводила дівчину, що тепер переживаю за неї …

– Як ти сказала її звати? – перебив чоловік.

– Надя …

Він схопився з ліжка, і кинувся одягатися.

– Ти куди? – запитала я.

– До неї, лікар сказав, якщо напад повториться, терміново в лікарню! А вона мене виходить обдурила, сказавши, що все добре. Там дитина, я переживаю…

– Я з тобою.

Через п’ятнадцять хвилин ми стояли біля квартири Наді. Сергій дістав ключі, а поки возився з замком виглянула сусідка.

– Ви до Надюші? Забрали її в лікарню годину назад, сама викликала лікарів. Дівчинка поки у мене…

– Я заберу її, – сказав розгублено чоловік. – Дякую вам за турботу.

***

Тієї ночі Наді не cтало. Ми сказали дитині, що мама буде жити тепер на хмарці і спостерігати за нами зверху. Але я думаю Танюшка і сама все зрозуміла, дівчинка вона не по роках кмітлива.

Через кілька місяців ми її удочерили. Чоловіка я пробачила. А через півроку дізналася про свою вагiтнiсть!

– Як це могло статися, лікарю? Ви ж сказали, що дітей у мене не буде? – запитувала я Івана Сергійовича.

– Оленко, часом життя творить чудеса там, де медицина безсила. Як поживає донечка?

– Чудово, лікарю! Майже звикла …

Джерело.

facebook