Я більше не їжджу на дачі батьків – ні своїх, ні чоловікових. Ми з Олегом нарешті зібралися з духом і відмовилися тягнути на собі ці нескінченні городи, де кожне літо перетворюється на каторгу.
Хочеться хоча б раз провести відпустку спокійно, без прополки бур’янів і мішків із картоплею. Але через це рішення ми стали персонами нон грата в обох сім’ях.
Мої батьки, Галина та Іван, купили дачу, коли я вже вчилася в університеті в іншому місті. Для мене це був порятунок: літні практики, робота вожатою в таборі, поїздки з друзями – усе це рятувало від батьківських планів залучити мене до їхнього городнього раю.
Я ніколи не розуміла, навіщо мені дача. Огірки? Їх можна купити на базарі за 20 гривень кілограм. Варення? Я його не їм. Картопля? Та я краще в ресторані картоплю фрі замовлю, ніж пів літа гнути спину. Але для батьків дача – це святе.
– Оленко, ти що, не розумієш? Це ж своє, натуральне! – казала мама, розмахуючи пучком кропу, ніби це золотий скарб. – Ось поживеш, поїси того магазинного, тоді оціниш!
– Мам, я оцінила. На базарі все є, і дешевше, ніж закопувати здоров’я на грядках, – відповідала я, але вона тільки фиркала.
Олегу пощастило менше. Його дитинство пройшло в режимі «всі на картоплю». У їхній родині, де батьки, Світлана та Михайло, і купа родичів мали дачі, було заведено працювати гуртом.
Спочатку садять картоплю в одних, потім в інших, а потім усі разом її копають. Олег згадує, як у 12 років його будили о шостій ранку, щоб їхати на город.
– Я тоді мріяв, що виросту, і ніякої дачі в моєму житті не буде, – зізнавався він мені якось увечері, коли ми пили чай на нашій маленькій кухні. – А знаєш, що найгірше? Усі ці мішки картоплі, які ми тягали, я навіть не їв. Мама їх у погреб складала, а я мріяв про піцу.
Коли ми одружилися три роки тому, наші батьки раділи не стільки нашому союзу, скільки новій робочій силі. Мама моя аж сяяла:
– Ой, Оленко, який Олег молодець! До роботи приучений, знає, як сапкою махати. Буде нам підмога на городі! Пару місяців попрацюєте – зате весь рік своє їстимете.
– Мам, та мені ваше «своє» не треба, – пробувала я відговоритись. – Я ж не їм ваші компоти, і огірки мені потрібні раз на рік для салату.
– Ой, не кажи дурниць! – обривала вона. – То поки молода, а як дітки підуть, оціниш.
У Олега вдома було те саме. Його мама, Світлана, ледь не аплодувала, коли дізналася, що я «міська, але не лінива».
– Нічого, Оленко, що ти до городу не звикла, – казала вона, обіймаючи мене на сімейному обіді після весілля. – Ми навчимо, там нічого складного. Зате свої огірочки, помідорчики, картопелька молода з кропом – хіба погано?
– Та нормально, – бурмотіла я, щоб не образити. Але в голові крутилася думка: «Куди мені ваші огірки? Я їх не їм у таких кількостях!»
Чотири роки ми з Олегом намагалися бути «хорошими дітьми». Їздили то до моїх батьків у село за 50 кілометрів від міста, то до його – за 70. Кожні вихідні – як випробування. У суботу зранку дзвонить моя мама:
– Оленко, вставайте, ми за годину за вами заїдемо! Треба помідори підв’язати, а то вітер усе поламає.
Не встигаємо покласти слухавку, як дзвонить Світлана:
– Олег, ви що, до нас сьогодні не приїдете? У нас картоплю треба підгортатии, а тато сам не впорається!
– Мам, ми до Олениних їдемо, – пробує відговоритись Олег.
– А чому до них? Нам потрібніше! – обурюється Світлана.
І так щотижня. Батьки наче змагалися, хто першим нас забере. Друзі жартували, що ми стали «робочою силою». Зустрітися з ними влітку було справжньою подією, бо після дня на городі сил вистачало тільки на душ і сон.
Одного разу ми таки вирвалися на пікнік із друзями. Сидимо в парку, сміємося, їмо піцу. Аж тут дзвінок від моєї мами:
– Оленко, ви де? Ми ж чекали, що ви на дачу приїдете! Помідори в’януть, теплицю треба доробити!
– Мам, ми з друзями, – відповідаю, відчуваючи, як настрій падає.
– Друзі? – фиркає вона. – Друзі нікуди не втечуть, а помідори чекати не будуть!
Те саме було від свекрухи. Ми з Олегом тільки переглядалися і зітхали. Увечері, коли повернулися додому, він сказав:
– Олен, я так більше не можу. Ми ж не для того одружилися, щоб усе літо гнути спину за огірки, які нам не потрібні.
– Ага, – підтримала я. – Мені цих огірків уже по горло. Куди їх дівати? Минулого тижня твоя мама дала 8 кілограмів! Вісім! Я що, маринадну фабрику відкривати маю?
– Та я б краще піцу замовив, ніж ту картоплю з кропом, – сміявся Олег. – Може, пора сказати «ні»?
Цього року ми з Олегом вирішили: досить. Ми не їздимо на дачі. Ні до моїх, ні до його батьків. Перший раз, коли ми відмовилися, ніхто не повірив. Моя мама зателефонувала в суботу зранку:
– Оленко, ми вже виїжджаємо. Будьте готові через годину.
– Мам, ми не їдемо, – твердо сказала я. – Ми з Олегом хочемо вихідні для себе.
– Як це не їдете? – аж захлинулася вона. – А хто нам допоможе? Ви що, лінуєтеся?
– Мам, ми не лінуємося. Просто нам це не треба. Ми не їмо ваші огірки й компоти. Ми хочемо жити своїм життям.
Вона кинула слухавку. Олегів батьки відреагували не краще. Світлана зателефонувала ввечері:
– Олеже, це що, ви тепер такі? Їсти наше – вам добре, а працювати – так ні?
– Мам, ми нічого у вас не просили, – відповів Олег. – Ви самі нам ті мішки з картоплею привозите. Ми їх не їмо!
– Ой, не їдять вони! – обурилася вона. – А якби не ми, що б ви їли?
Ми трималися. Другий тиждень відмови був ще важчим. Мама почала писати СМС: «Оленко, я спину потягла, поки моркву прополювала. Дуже тяжко самій».
Світлана надіслала: «Михайло перегрівся на сонці, ягоди збирав. А ви там відпочиваєте».
– Олен, це ж нереально, – сказав Олег, читаючи чергове повідомлення. – Вони самі собі ці дачі придумали, а ми винні?
– Точно, – кивнула я. – Над ними ніхто не стоїть, не змушує. Чому ми маємо працювати на їхнє хоббі?
Цього літа ми вперше відчули себе вільними. Ми з Олегом гуляли містом, їздили на озеро, зустрічалися з друзями. Одного разу запросили нашу подругу Христину на каву. Вона, сміючись, запитала:
– Ну що, дачні раби, вас відпустили на волю?
– Самі втекли, – гордо відповів Олег. – Сказали: досить, не їдемо.
– Серйозно? – округлила очі Христина. – І як батьки?
– Ображаються, – зітхнула я. – Моя мама пише, що спину потягла, а Олегова – що тато її ледве не знепритомнів на грядках.
– Та ну, це вони вас просто випробовують, – махнула рукою Христина. – Мої батьки теж так робили, поки я не сказала, що не поїду. Знаєш, що допомогло? Я їм купила ящик помідорів на базарі за 300 гривень і привезла. Сказала: «Ось, їжте, я ж не проти вашої дачі, просто мені це не треба». І знаєш, відчепилися!
– О, ідея! – оживився Олег. – Може, і нам так зробити?
Ми спробували. Купили на базарі ящик огірків помідор і перців і привезли моїм батькам. Я поставила ящик на порозі й сказала:
– Мам, тату, ось вам огірки. Їжте на здоров’я, але ми на дачу не поїдемо.
Мама спочатку мовчала, а потім буркнула:
– Думаєш, ящик огірків – і все, відкупилися?
– Мам, ми не відкуповуємося, – відповіла я. – Ми просто хочемо жити своїм життям. Вам подобається дача – це ваше право. Але нам вона не потрібна.
Те саме ми зробили для Олегів батьків. Світлана мало не плакала:
– Ви що, на базарі купили? Та це ж хімія, а в нас своє, натуральне!
– Мам, нам байдуже, – відрізав Олег. – Ми не просили ваше «натуральне». Якщо воно вам потрібне – будь ласка, але без нас.
Минулого тижня нас запросили на родинну вечерю до моїх батьків. Ми з Олегом одразу запідозрили, що це не просто так. І не помилилися. За столом, після борщу й вареників, мама завела розмову:
– Оленко, Олеже, ви ж розумієте, що ми старіємо. Нам тяжко самим на дачі. Ми ж для вас стараємося, щоб у вас усе було.
– Мам, ми сто разів казали: нам це не треба, – відповіла я. – Ми не просили вас гнути спину.
– А що ви будете їсти? – втрутився тато. – Усе магазинне, хімія одна!
– Тату, ми нормально їмо, – сказав Олег. – І на базарі є нормальні продукти. Ми ж не голодуємо.
– Ви просто невдячні, – раптом сказала мама, і я побачила, як у неї затремтіли губи. – Ми для вас стараємося, а ви.
– Мам, ми вдячні, – мовила я. – Але ми не просили вас цього робити. Чому ви не можете просто насолоджуватися дачею, якщо вона вам подобається? Чому ми маємо там працювати до знесилення?
Тато зітхнув і відвів погляд. Мама мовчала. Ми з Олегом переглянулися – здається, нас почули. Але чи надовго?
Тепер наші батьрі рідко дзвонять. СМС із докорами ще приходять, але рідше. Ми з Олегом насолоджуємося свободою, але я знаю: скоро буде нова зустріч, можливо, у Олегових батьків. І там знову почнеться розмова про «невдячних дітей».
Ми тримаємося, але іноді я відчуваю, як тягар провини лягає на плечі. Чи правильно ми робимо? Чи не пожаліємо, що відштовхнули рідних? Ми повинні допомагати попри все?