Я більше не їжджу на дачі батьків – ні своїх, ні чоловікових. Ми з Олегом нарешті зібралися з духом і відмовилися тягнути на собі ці нескінченні городи, де кожне літо перетворюється на каторгу.

Хочеться хоча б раз провести відпустку спокійно, без прополки бур’янів і мішків із картоплею. Але через це рішення ми стали персонами нон грата в обох сім’ях.

Мої батьки, Галина та Іван, купили дачу, коли я вже вчилася в університеті в іншому місті. Для мене це був порятунок: літні практики, робота вожатою в таборі, поїздки з друзями – усе це рятувало від батьківських планів залучити мене до їхнього городнього раю.

Я ніколи не розуміла, навіщо мені дача. Огірки? Їх можна купити на базарі за 20 гривень кілограм. Варення? Я його не їм. Картопля? Та я краще в ресторані картоплю фрі замовлю, ніж пів літа гнути спину. Але для батьків дача – це святе.

– Оленко, ти що, не розумієш? Це ж своє, натуральне! – казала мама, розмахуючи пучком кропу, ніби це золотий скарб. – Ось поживеш, поїси того магазинного, тоді оціниш!

– Мам, я оцінила. На базарі все є, і дешевше, ніж закопувати здоров’я на грядках, – відповідала я, але вона тільки фиркала.

Олегу пощастило менше. Його дитинство пройшло в режимі «всі на картоплю». У їхній родині, де батьки, Світлана та Михайло, і купа родичів мали дачі, було заведено працювати гуртом.

Спочатку садять картоплю в одних, потім в інших, а потім усі разом її копають. Олег згадує, як у 12 років його будили о шостій ранку, щоб їхати на город.

– Я тоді мріяв, що виросту, і ніякої дачі в моєму житті не буде, – зізнавався він мені якось увечері, коли ми пили чай на нашій маленькій кухні. – А знаєш, що найгірше? Усі ці мішки картоплі, які ми тягали, я навіть не їв. Мама їх у погреб складала, а я мріяв про піцу.

Коли ми одружилися три роки тому, наші батьки раділи не стільки нашому союзу, скільки новій робочій силі. Мама моя аж сяяла:

– Ой, Оленко, який Олег молодець! До роботи приучений, знає, як сапкою махати. Буде нам підмога на городі! Пару місяців попрацюєте – зате весь рік своє їстимете.

– Мам, та мені ваше «своє» не треба, – пробувала я відговоритись. – Я ж не їм ваші компоти, і огірки мені потрібні раз на рік для салату.

– Ой, не кажи дурниць! – обривала вона. – То поки молода, а як дітки підуть, оціниш.

У Олега вдома було те саме. Його мама, Світлана, ледь не аплодувала, коли дізналася, що я «міська, але не лінива».

– Нічого, Оленко, що ти до городу не звикла, – казала вона, обіймаючи мене на сімейному обіді після весілля. – Ми навчимо, там нічого складного. Зате свої огірочки, помідорчики, картопелька молода з кропом – хіба погано?

– Та нормально, – бурмотіла я, щоб не образити. Але в голові крутилася думка: «Куди мені ваші огірки? Я їх не їм у таких кількостях!»

Чотири роки ми з Олегом намагалися бути «хорошими дітьми». Їздили то до моїх батьків у село за 50 кілометрів від міста, то до його – за 70. Кожні вихідні – як випробування. У суботу зранку дзвонить моя мама:

– Оленко, вставайте, ми за годину за вами заїдемо! Треба помідори підв’язати, а то вітер усе поламає.

Не встигаємо покласти слухавку, як дзвонить Світлана:

– Олег, ви що, до нас сьогодні не приїдете? У нас картоплю треба підгортатии, а тато сам не впорається!

– Мам, ми до Олениних їдемо, – пробує відговоритись Олег.

– А чому до них? Нам потрібніше! – обурюється Світлана.

І так щотижня. Батьки наче змагалися, хто першим нас забере. Друзі жартували, що ми стали «робочою силою». Зустрітися з ними влітку було справжньою подією, бо після дня на городі сил вистачало тільки на душ і сон.

Одного разу ми таки вирвалися на пікнік із друзями. Сидимо в парку, сміємося, їмо піцу. Аж тут дзвінок від моєї мами:

– Оленко, ви де? Ми ж чекали, що ви на дачу приїдете! Помідори в’януть, теплицю треба доробити!

– Мам, ми з друзями, – відповідаю, відчуваючи, як настрій падає.

– Друзі? – фиркає вона. – Друзі нікуди не втечуть, а помідори чекати не будуть!

Те саме було від свекрухи. Ми з Олегом тільки переглядалися і зітхали. Увечері, коли повернулися додому, він сказав:

– Олен, я так більше не можу. Ми ж не для того одружилися, щоб усе літо гнути спину за огірки, які нам не потрібні.

– Ага, – підтримала я. – Мені цих огірків уже по горло. Куди їх дівати? Минулого тижня твоя мама дала 8 кілограмів! Вісім! Я що, маринадну фабрику відкривати маю?

– Та я б краще піцу замовив, ніж ту картоплю з кропом, – сміявся Олег. – Може, пора сказати «ні»?

Цього року ми з Олегом вирішили: досить. Ми не їздимо на дачі. Ні до моїх, ні до його батьків. Перший раз, коли ми відмовилися, ніхто не повірив. Моя мама зателефонувала в суботу зранку:

– Оленко, ми вже виїжджаємо. Будьте готові через годину.

– Мам, ми не їдемо, – твердо сказала я. – Ми з Олегом хочемо вихідні для себе.

– Як це не їдете? – аж захлинулася вона. – А хто нам допоможе? Ви що, лінуєтеся?

– Мам, ми не лінуємося. Просто нам це не треба. Ми не їмо ваші огірки й компоти. Ми хочемо жити своїм життям.

Вона кинула слухавку. Олегів батьки відреагували не краще. Світлана зателефонувала ввечері:

– Олеже, це що, ви тепер такі? Їсти наше – вам добре, а працювати – так ні?

– Мам, ми нічого у вас не просили, – відповів Олег. – Ви самі нам ті мішки з картоплею привозите. Ми їх не їмо!

– Ой, не їдять вони! – обурилася вона. – А якби не ми, що б ви їли?

Ми трималися. Другий тиждень відмови був ще важчим. Мама почала писати СМС: «Оленко, я спину потягла, поки моркву прополювала. Дуже тяжко самій».

Світлана надіслала: «Михайло перегрівся на сонці, ягоди збирав. А ви там відпочиваєте».

– Олен, це ж нереально, – сказав Олег, читаючи чергове повідомлення. – Вони самі собі ці дачі придумали, а ми винні?

– Точно, – кивнула я. – Над ними ніхто не стоїть, не змушує. Чому ми маємо працювати на їхнє хоббі?

Цього літа ми вперше відчули себе вільними. Ми з Олегом гуляли містом, їздили на озеро, зустрічалися з друзями. Одного разу запросили нашу подругу Христину на каву. Вона, сміючись, запитала:

– Ну що, дачні раби, вас відпустили на волю?

– Самі втекли, – гордо відповів Олег. – Сказали: досить, не їдемо.

– Серйозно? – округлила очі Христина. – І як батьки?

– Ображаються, – зітхнула я. – Моя мама пише, що спину потягла, а Олегова – що тато її ледве не знепритомнів на грядках.

– Та ну, це вони вас просто випробовують, – махнула рукою Христина. – Мої батьки теж так робили, поки я не сказала, що не поїду. Знаєш, що допомогло? Я їм купила ящик помідорів на базарі за 300 гривень і привезла. Сказала: «Ось, їжте, я ж не проти вашої дачі, просто мені це не треба». І знаєш, відчепилися!

– О, ідея! – оживився Олег. – Може, і нам так зробити?

Ми спробували. Купили на базарі ящик огірків помідор і перців і привезли моїм батькам. Я поставила ящик на порозі й сказала:

– Мам, тату, ось вам огірки. Їжте на здоров’я, але ми на дачу не поїдемо.

Мама спочатку мовчала, а потім буркнула:

– Думаєш, ящик огірків – і все, відкупилися?

– Мам, ми не відкуповуємося, – відповіла я. – Ми просто хочемо жити своїм життям. Вам подобається дача – це ваше право. Але нам вона не потрібна.

Те саме ми зробили для Олегів батьків. Світлана мало не плакала:

– Ви що, на базарі купили? Та це ж хімія, а в нас своє, натуральне!

– Мам, нам байдуже, – відрізав Олег. – Ми не просили ваше «натуральне». Якщо воно вам потрібне – будь ласка, але без нас.

Минулого тижня нас запросили на родинну вечерю до моїх батьків. Ми з Олегом одразу запідозрили, що це не просто так. І не помилилися. За столом, після борщу й вареників, мама завела розмову:

– Оленко, Олеже, ви ж розумієте, що ми старіємо. Нам тяжко самим на дачі. Ми ж для вас стараємося, щоб у вас усе було.

– Мам, ми сто разів казали: нам це не треба, – відповіла я. – Ми не просили вас гнути спину.

– А що ви будете їсти? – втрутився тато. – Усе магазинне, хімія одна!

– Тату, ми нормально їмо, – сказав Олег. – І на базарі є нормальні продукти. Ми ж не голодуємо.

– Ви просто невдячні, – раптом сказала мама, і я побачила, як у неї затремтіли губи. – Ми для вас стараємося, а ви.

– Мам, ми вдячні, – мовила я. – Але ми не просили вас цього робити. Чому ви не можете просто насолоджуватися дачею, якщо вона вам подобається? Чому ми маємо там працювати до знесилення?

Тато зітхнув і відвів погляд. Мама мовчала. Ми з Олегом переглянулися – здається, нас почули. Але чи надовго?

Тепер наші батьрі рідко дзвонять. СМС із докорами ще приходять, але рідше. Ми з Олегом насолоджуємося свободою, але я знаю: скоро буде нова зустріч, можливо, у Олегових батьків. І там знову почнеться розмова про «невдячних дітей».

Ми тримаємося, але іноді я відчуваю, як тягар провини лягає на плечі. Чи правильно ми робимо? Чи не пожаліємо, що відштовхнули рідних? Ми повинні допомагати попри все?