Інколи Діана уявляла, як між нею і матір’ю глуха стіна, прозора, вона може бачити вираз її обличчя, але не чути. Ось зараз мати вичитує:
– Хто так їсть? Ти бачиш, що крихти аж на підлозі?
– Як додумалася замести, то вже й помий.
– Чому ти така ледача? Як помила на кухні, то вже й в коридорі протри, не бачиш пилюки?
Діана мовчки намочила ганчірку. Вона стала на коліна в коридорі. Мати стояла поруч, спостерігаючи за кожним рухом.
— Зараз зроблю.
— Роби. З твоїми здібностями тільки ганчіркою махати. Вчися краще, бо з таким лицем на заміжжя не сподівайся. Будеш у нас на шиї все життя.
Діана домила підлогу, викрутила ганчірку і пішла до своєї кімнати. Вона зачинила двері й сіла за стіл. Підручники лежали розгорнуті, але вона дивилася у вікно. Там, за склом, було сіре місто, яке здавалося їй безпечнішим за власний дім.
Вона чекала, коли прийде батько, тоді мати не заглядатиме, що вона робить і можна буде спокійно почитати, поринути у світ, де люди люблять один одного просто так.
Після школи батьки відправили її в Київ. Бабуся Євгенія хворіла і потребувала догляду.
— Їдь, — сказала мати, збираючи її сумку. — Може, там від тебе толк буде. Спробуй вступити кудись, хоча з твоїми знаннями в столиці робити нічого.
Діана вступила до медичного університету. Вона навчилася жити за графіком: пари, бібліотека, аптека, приготування дієтичних супів для бабусі. Бабуся була мовчазною і спокійною. Вона ніколи не критикувала Діану за розбиту чашку чи погано застелене ліжко.
Коли на останньому курсі бабусі не стало, батьки приїхали на похорон. Вони були впевнені, що квартиру доведеться ділити. Новина про те, що Євгенія Павлівна залишила заповіт на Діану, стала для них несподіванкою.
— Ну, хоч дах над головою буде, — сказала мати, оглядаючи вітальню. — Все не на наші руки. Але знай, як тебе обкрутять – на допомогу не розраховуй, виросла вже.
Діана влаштувалася в державну стоматологію. Робота була важкою, черги — довгими, але через два роки її помітили і запросили в приватну клініку. Там було світло, пахло дорогими антисептиками, і пацієнти зверталися до неї на ім’я та по батькові.
Він прийшов на прийом у вівторок увечері. Звичайний пацієнт, скарга на карієс. Діана працювала зосереджено.
— Через три дні прийдете заберу ліки, — сказала вона, знімаючи рукавички. — Дякую, — відповів він.
Увечері він чекав її біля клініки з квітами. Його звали Андрій. Він був старшим за неї на кілька років, працював інженером. Він здавався надійним. Він проводжав її додому, допомагав нести продукти, знайомив зі своїми друзями.
Друзі Андрія були галасливими. Діана почувалася серед них трохи чужою, але вони посміхалися їй.
— Діано, він же з тебе порошинки здуває, — говорила Оксана, дружина його найкращого друга. — Тобі пощастило. Таких чоловіків зараз мало.
— Він хороший, — погоджувалася Діана.
Через три місяці Андрій зробив пропозицію. Батьки Діни схвалили вибір.
— Нарешті знайшовся хтось терплячий, — зауважила мати по телефону. — Тримайся за нього. Він старший, буде тебе скеровувати.
Весілля було невеликим, Діана була в білій сукні, яка здавалася їй занадто пишною. Гості піднімали тости, музика ставала гучнішою.
— А зараз — танець молодих, — оголосив ведучий.
Андрій взяв її за руку. Вони вийшли в центр кола. Гості затихли, чекаючи на перші акорди. Андрій нахилився до її вуха.
Діана чекала на слова про кохання.
— Постарайся не наступати мені на ноги, — прошепотів він з усмішкою. — Ти ж знаєш, яка ти незграбна.
Музика почалася. Діана відчула, як її тіло стало важким, ніби налите свинцем. Вона намагалася потрапити в ритм, але думки були про інше. Вона справді наступила йому на туфлю. Один раз, потім вдруге.
— Ну от, я ж казав, — неголосно сказав Андрій, продовжуючи посміхатися гостям.
Після танцю вони сіли за стіл.
— Це був жарт, — сказав він, побачивши її обличчя. — Не бери в голову.
— Не жартуй так більше, — відповіла вона.
— Ти занадто серйозна. Треба бути простішою.
Вони оселилися у квартирі Діани. Це було логічно — ближче до її роботи, і квартира була просторішою за його однокімнатну на околиці. Андрій перевіз речі.
Життя налагодилося. Діана багато працювала, заробляла значно більше за чоловіка. Вони купили нові меблі, зробили косметичний ремонт. Андрій допомагав по дому, але ніколи не втрачав можливості прокоментувати її дії.
На першу річницю вони запросили друзів. Діана накрила стіл, дістала новий сервіз.
— Гарний посуд, — зауважив хтось із гостей.
— Це подарунок моєї тітки, — сказав Андрій. — Добре, що вона подарувала багато предметів. З Діаною нам скоро доведеться їсти з пластикових тарілок. У неї все валиться з рук.
Гості засміялися. Діана мовчки розкладала салат. Увечері, коли всі пішли, вона зупинилася біля мийки.
— Навіщо ти це сказав?
— Що саме?
— Про посуд. Навіщо виставляти мене такою перед друзями?
— Боже, Діано. Це просто гумор. Всі розуміють, що це жарт. Не будь такою занудою.
Діана промовчала. Вона знову почала будувати ту саму скляну стінку, яку колись звела між собою і матір’ю.
Минуло три роки. Діані запропонували пройти атестацію на першу категорію. Вона готувалася вечорами, вивчала нові протоколи.
— Мені треба на курси, — сказала вона Андрієві за вечерею. — Якщо здам, буде вища категорія і надбавка.
— Спершу здай, — відповів він. — Тести зараз складні. Це тобі не зуби чистити. Там думати треба.
Діана здала все з першого разу. Вона прийшла додому з документами, відчуваючи тиху гордість.
— Молодець, — сказав Андрій, побіжно глянувши на атестаційний лист. — Тепер ти офіційно розумна. Треба відсвяткувати.
На Новий рік до них знову прийшли гості. У розпал вечора Діана несла страву з кухні і випадково зачепила порожній келих на краю столу. Він упав на килим.
Андрій підняв келих і постукав по ньому виделкою, привертаючи увагу.
— Друзі, хочу випити за мою дружину, — гучно сказав він. — Вона тепер лікар першої категорії. Але в мене питання до залу. Хтось знає, що робити, якщо у лікаря такі незграбні руки?
Кілька людей засміялися. Інші відвели очі.
— Уявіть, — продовжував Андрій, — приходите ви до такого спеціаліста, а в неї раптом «незграбний момент». Що тоді?
Діана поставила страву на стіл. Вона відчула дивний спокій. Стіна, яку вона будувала, раптом стала непроникною.
— Я погано почуваюся, — сказала вона спокійно. — Торт у холодильнику, чайник на кухні. Я піду ляжу.
— Ти що, образилася? — запитав Андрій. — Ну, Діано, знову починаєш? Гості ж тут.
— Мені справді погано. Відпочивайте.
Вона пішла в спальню, щільно зачинила двері й дістала беруші. Вона заснула майже миттєво.
Діана прокинулася о восьмій. Вона вимила весь посуд, що залишився після гостей, прибрала у вітальні. Потім дістала з антресолей великі валізи Андрія.
Він вийшов із кімнати близько полудня, потираючи очі.
— Чого ти так рано гримиш? — запитав він, дивлячись на пилосос.
— Вже дванадцята, — відповіла вона.
— Ого. А що це за сумки в коридорі? Ми кудись збираємося?
— Ти збираєшся.
— Куди?
— До себе. У свою квартиру.
Андрій зупинився. Він дивився на неї кілька секунд, чекаючи, що вона розсміється.
— Це такий жарт? — запитав він.
— Ні.
— Через вчорашнє? Я ж просто пожартував. Ти ж знаєш моє почуття гумору.
— Знаю. Мені воно більше не підходить. Твої речі я вже майже склала. Решту забереш пізніше.
— Діано, не будь такою. Кому ти потрібна будеш? Хто тебе терпітиме з твоїм характером?
— Я сама себе терпітиму. Це набагато легше.
Через дві години Андрій пішов. Він грюкнув дверима, щось вигукнувши наостанок, але Діана вже не слухала.
Увечері зателефонувала мати.
— Ти з глузду з’їхала? — почала вона без привітання. — Андрій дзвонив батькові. Каже, ти його вигнала. Через якусь дрібницю.
— Це не дрібниця, — сказала Діана.
— Де ти тепер такого знайдеш? Тобі вже не двадцять. Житимеш сама в цій порожній квартирі.
— Я просто більше не хочу слухати, яка я нікчемна.
— А на що ти житимеш у Києві сама? Нас не проси, ми не допоможемо.
— Мамо, я заробляю більше за вас із батьком разом узятих. Мені не потрібна допомога.
Діана поклала слухавку. Вона пішла на кухню, налила собі чаю. На столі лежав атестаційний лист. Вона взяла його, перечитала і поклала в папку з документами.
У квартирі було тихо. Вона вперше за довгий час відчула, що в цій тиші їй затишно.
