Легко відпустити чоловіка, до якого вже нічого не відчуваєш, але як відпустити коханого, рідну душу і свою другу половинку? Коли ти точно знаєш, що він любить лише тебе, просто зараз криза п’ятдесяти і так склалися обставини?
Як викинути двадцять щасливих років? Як? В кого є рецепт? Візьміть пів року життя, додайте мильні серіали, відро винця, тонни серветок, плече подруг і буде скоро полегшення?
Ми з Сашком були просто створені одне для одного, обоє спокійних і врівноважених, ми піклувалися один про одного, виражаючи своє кохання. Не було дня аби я не спитала як він себе почуває, а він не нагадав мені за шапку чи рукавиці, парасольку або шарф…
Кутав мене і цілував у носа… Найкращі миті життя.
А діти? Коли у нас з’явилися діти, то він плакав від щастя і купав їх сам, бо вони просто вимагали аби з ними купався лише тато…
Як він встигав ще й розвивати свою справу – я не знаю… Ми були заможні і я легко могла б не працювати, але я знала, що маю, щоб остаточно не втратити себе.
Все чекала, коли буде легше з дітьми і категорично не хотіла ніякої няньки для них.
– Не хочу аби хтось ліз в наше життя, – казала я.
Не знаю, коли діти виросли… Ще вчора я клала їх на горщик, а ось вони вже з вусами???
Думала, то й добре, нарешті з Сашею поїдемо в тур по замках Україною, зробимо собі подарунок до річниці.
Але Саша зробив мені сюрприз перший.
– Юль, вона при надії, від мене! Я не можу кинути таку маленьку дитину! Юль!
Я кивнула і пішла шукати рецепт, як знову почати дихати, відчувати смак їжі і тепло від сонячного проміння на шкірі… Дивно, все в тому інтернеті є, а такого нема…
Я не рахувала скільки його не було, всі дні були продовженням одного довгого-предовгого дня.
Робота відволікала, але ненадовго. Бачила будь-яку молоду дівчину і розуміла, що мене накриває…
Ховалася то в матері, то до дітей їздила та вимагала онуків, вони мене просто обіймали і казали, що у них ще дівчат постійних нема.
А якось Юрко прийшов. Тільки не мій впевнений і щасливий, а якийсь облізлий, так саме облізлий… Виявилося, що він не батько.
– Я випадково дізнався, почув як вона комусь говорила, щоб не смів мені розказувати про їхні стосунки. Сказала, що хоче вилізти з болота бідності, а той її туди затягує, а вона більше не намірена їсти макарони з материною тушонкою, а хоче фуа-гра!
Я впустила його в хату! І нічого не відчула до нього! Нічого!
Жили й далі разом, їли, щось говорили, але вже все було не так. Сини теж не розуміли, як поводитися з батьком, який їх проміняв на якусь молоду блондинку!
Я дивилася на Сашу, на свого рідного Сашу і не бачила в ньому вже того чоловіка, якого так добре знала і якому так беззастережно вірила.
Знову почала шукати поради в мережі, як пробачити?
Коли щось підходить аж до горла і хочеться кричати наче в джунглях хижі звірі?
Як пробачити раз і назавжди і більше не згадувати про це, не думати, що може бути ще одна «інша»?
– Юля, я все ж думаю, нам варто зробити той тур замками, як ми колись і мріяли… Ми можемо просто жити в окремих номерах, але зробити те, що давно хотіли.
І ми поїхали. Це був той самий турботливий чоловік, який переживав чи я взяла воду і не забула гаманець, він продумав маршрут з місцями для ночівлі, він знав, де заправка і ресторан, де сувеніри і місцеві дивовижі…
А потім в лісі, де високі сосни бачили не одних диких звірів, я схлипувала і плакала, говорила йому все, що кипіло в мені ввесь цей рік, як він міг мене зрадити? Як міг? Саша плакав разом зі мною і обіцяв, що ніколи більше такого не зробить.
Я йому повірила. Може, у нас ще вийде створити нове щастя.
Фото Ярослава Романюка.
