Думали, що таке тільки в кіно буває, але з нами трапилось. Наснилася мені бабуся, і запитує, чому нас давно не було, а ще показує руку і скаржиться, що заніміла вона у неї. Ну що робити, душа вже не на місці, кажу чоловіку, що потрібно поїхати, місце бабусиного спочинку перевірити, та й до порожнього будинку зазирнути.
Прийшли до місця вічного спочинку і у мене по спині холод пробіг – на огорожу звалилося старе дерево. Ось що хотіла сказати мені бабуся. Порядок навели, дерево спиляли і поїхали в село на будинок подивитися.
У селі покинутих будинків багато, дорого не продаси, а за безцінь шкода віддавати, все таки пам’ять. Так і стоїть він у нас, до кращих часів. Їдемо по вулиці, будинки розглядаємо, де новий збудований, а де дах у старого впав і раптом наш будинокі світло у вікнах горить і сніг розчищений. Пауза. Дивимося з чоловіком один на одного, чи ж не здалось?
Чоловік мене запитує:
—А будинок точно ще наш?
— За документами наш – відповідаю йому.
— Ну що пішли?
Двері не замкнено і з порога постілки бабусині лежать в’язані, смугасті. І запах такий – пиріжки печуться.
Вибігає дівчинка років 2-3, а за нею виходить жінка і як заволає – ви хто, йдіть, я зараз поліцію викличу. Ми скромно заявили, що взагалі то господарі, після чого жінка змінилася в обличчі.
За чаєм незнайомка, з втомленими очима, розповіла, що у неї негаразди. Жили в місті з чоловіком, купили квартиру в іпотеку, чоловік десь підчепив оту недугу, що забрала скільки життів. Виплачувати іпотеку одна вона б не змогла, тому здала квартиру в місті, а сама приїхала жити в село де колись провела дитинство. Але і тут не пощастило бідоласі, будинок у який їхала, давно розвалено. Вихід один – шукати покинутий будинок і знайшла. Наш. Зараз вона в декреті і живе на гроші, які їй платять квартиранти.
Поки вона все це розповідала ми мовчали і кліпали очима.
— Можна ми ще трохи поживемо? – закінчила вона свою розповідь.
Ми з чоловіком вийшли, порадилися. А що будинок під наглядом, та й чого порожній стоїть, нехай живуть. А якщо й неправду нам каже, так то на її совісті, але з документами у неї усе гаразд і дитина її.
Тепер ми обмінялися телефонами і періодично вітаємо один одного зі святами. Розмов про переїзд поки не ведемо. Думаю, що бабуся моя щаслива, що будинок її допоміг людині в непростій ситуації, адже вона його сама своїми руками будувала і дуже любила.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
