І ось мені сорок, я йду по сірій вулиці, яка освітлюється на початку, спішу додому, до мами, щоб вкотре вислуховувати, що я навіть чоловіка собі знайти не можу, а колись навіть розумні книжки читала.
Звичайно, що набрала ще й продуктів і йду поволі, бо не дуже й хочу додому, хоч погода вже геть зіпсувалася.
І ось в темряві на мене налітає чоловік і перепрошує:
– Вибачте, я вас не помітив, – і біжить далі.
Ні, зі мною таке часто було, що мене не помічали, тим більше, що вже стемніло і тільки один ліхтар вдалині…
Але я вже не могла себе стримати, коли переступила поріг квартири то вже так хлипала, що мама подумала, що зі мною щось сталося.
– Мамо, що зі мною може статися? Що?, – випалила я і пішла в свою кімнату.
Мама мене одна ростила. Тато час від часу загулював і вона це перед колегами майстерно приховувала. Вставала з самого ранку, щоб випрасувати запраний звечора одяг, варила батькові міцну каву і одягала у все чисте, бо ж на роботу інженеру треба, чоловіку вчительки…
А якось він не вернувся додому, переказав, що не буде з такою жінкою більше жити, а полюбив іншу.
Тоді вона хлипала, не розуміла, чому всі її правильні вчинки отримали такий результат. Не можу сказати, що вона тоді взялася за мене, ні, вона завжди була строга, а мені легше було їй змовчати.
Я тікала в книги, годинами мріяла, як я в ролі Зачарованої принцеси і мене визволяє Герой… Ми живемо довго і щасливо.
Але жили ми довго з мамою, спочатку на її зарплату і мою стипендію, а потім на мою зарплату і її пенсію.
Жили дуже скромно, бо мама завжди відкладала гроші про запас, щоб були.
– Порядній дівчині не треба нічого цього, – трясла вона у мене перед носом журналом, коли я була ще студенткою.
– Порядній жінці не треба ось цих всіх дурниць, – закривала вона монітор комп’ютера, коли я переглядала онлайн-магазини одягу…
І отак я й досі порядна жінка ще в маминому одязі, який можна носити, бо мода вернулася і він в гарному стані.
Могла б і кота завести, але мама проти, каже, що одні витрати.
І ось таке непомітне життя наяву і такі яскраві миті наодинці зі своєю фантазією, наче мене все влаштовувало до сьогоднішнього дня і тих слів, звичайних, але, чомусь попали в саме серденько…
Думаєте, що я поїхала від мами і зняла квартиру? Та де, адже вона одразу за серце, далі швидку, далі я перепрошую, а вона мені каже, що ще треба трохи почекати і тоді її не стане.
Як такому можна противитися? Коли ти це чуєш з самого малку?
На наступний день я сказала мамі, що спізнюся, бо в начальства день народження і треба буде бути. З такої нагоди вирішила і підфарбуватися, мама окинула мене поглядом, від чорного плаття до сірого плаща і залишилася задоволеною, адже коліна прикриті і все що треба, серце її спокійне.
Звичайно, що ніякого начальства не було, а я пішла на побачення з однокласником, якого я колись дуже любила. Я надіялася, що він оцінить мене, як жінку і це чудо сталося.
Через дев’ять місяців я привела на світ дівчинку, за той період мама хапалася за телефон, щоб швидку викликати, але я їй сказала так:
– Якщо ви й далі будете мене тривожити і це якось відіб’ється на дитині, то я від вас з’їду і ніколи не вернуся.
Отак мама нарешті притихла, онучку на диво дуже любить, можна сказати, що дозволяє їй все і навіть більше. А я й далі економлю на всьому, адже дитину треба ставити на ноги…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
