fbpx

Думаю, що інакше моє життя з такою матір’ю скластися й не могло, бо я мала ні за яких обставин не осоромити маму-вчительку, яка й вдома не зменшувала менторського тону

І ось мені сорок, я йду по сірій вулиці, яка освітлюється на початку, спішу додому, до мами, щоб вкотре вислуховувати, що я навіть чоловіка собі знайти не можу, а колись навіть розумні книжки читала.

Звичайно, що набрала ще й продуктів і йду поволі, бо не дуже й хочу додому, хоч погода вже геть зіпсувалася.

І ось в темряві на мене налітає чоловік і перепрошує:

– Вибачте, я вас не помітив, – і біжить далі.

Ні, зі мною таке часто було, що мене не помічали, тим більше, що вже стемніло і тільки один ліхтар вдалині…

Але я вже не могла себе стримати, коли переступила поріг квартири то вже так хлипала, що мама подумала, що зі мною щось сталося.

– Мамо, що зі мною може статися? Що?, – випалила я і пішла в свою кімнату.

Мама мене одна ростила. Тато час від часу загулював і вона це перед колегами майстерно приховувала. Вставала з самого ранку, щоб випрасувати запраний звечора одяг, варила батькові міцну каву і одягала у все чисте, бо ж на роботу інженеру треба, чоловіку вчительки…

А якось він не вернувся додому, переказав, що не буде з такою жінкою більше жити, а полюбив іншу.

Тоді вона хлипала, не розуміла, чому всі її правильні вчинки отримали такий результат. Не можу сказати, що вона тоді взялася за мене, ні, вона завжди була строга, а мені легше було їй змовчати.

Я тікала в книги, годинами мріяла, як я в ролі Зачарованої принцеси і мене визволяє Герой… Ми живемо довго і щасливо.

Але жили ми довго з мамою, спочатку на її зарплату і мою стипендію, а потім на мою зарплату і її пенсію.

Жили дуже скромно, бо мама завжди відкладала гроші про запас, щоб були.

– Порядній дівчині не треба нічого цього, – трясла вона у мене перед носом журналом, коли я була ще студенткою.

– Порядній жінці не треба ось цих всіх дурниць, – закривала вона монітор комп’ютера, коли я переглядала онлайн-магазини одягу…

І отак я й досі порядна жінка ще в маминому одязі, який можна носити, бо мода вернулася і він в гарному стані.

Могла б і кота завести, але мама проти, каже, що одні витрати.

І ось таке непомітне життя наяву і такі яскраві миті наодинці зі своєю фантазією, наче мене все влаштовувало до сьогоднішнього дня і тих слів, звичайних, але, чомусь попали в саме серденько…

Думаєте, що я поїхала від мами і зняла квартиру? Та де, адже вона одразу за серце, далі швидку, далі я перепрошую, а вона мені каже, що ще треба трохи почекати і тоді її не стане.

Як такому можна противитися? Коли ти це чуєш з самого малку?

На наступний день я сказала мамі, що спізнюся, бо в начальства день народження і треба буде бути. З такої нагоди вирішила і підфарбуватися, мама окинула мене поглядом, від чорного плаття до сірого плаща і залишилася задоволеною, адже коліна прикриті і все що треба, серце її спокійне.

Звичайно, що ніякого начальства не було, а я пішла на побачення з однокласником, якого я колись дуже любила. Я надіялася, що він оцінить мене, як жінку і це чудо сталося.

Через дев’ять місяців я привела на світ дівчинку, за той період мама хапалася за телефон, щоб швидку викликати, але я їй сказала так:

– Якщо ви й далі будете мене тривожити і це якось відіб’ється на дитині, то я від вас з’їду і ніколи не вернуся.

Отак мама нарешті притихла, онучку на диво дуже любить, можна сказати, що дозволяє їй все і навіть більше. А я й далі економлю на всьому, адже дитину треба ставити на ноги…

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page