– Мамо, тоді п’ятдесят сім років, яке заміжжя?, – кажу їй я, а вона лиш усміхається як блаженна.
Не такого прийому я очікувала вдома, хотілося на руки і солоденького, щоб мама гладила по голові і запевняла, що все буде добре, що казка завжди має щасливий кінець.
Але я приїхала, а на мене мама просто нуль уваги. Звичайно, вислухала і дала чаю з цукерками, а потім зібралася на побачення і до пізньої ночі її не було!
Кралася потім по квартирі навшпиньки, поки котові на хвіст не стала… Я світло включаю – мама, вся щаслива, рот рукою притримує аби вголос не зареготати.
У мене тут таке на душі, а їй смішно! Вона щаслива і на мене просто нуль уваги.
Я ображено закрила перед її носом двері в свою кімнату. Як вона так може? Вже б якось побула тиждень без свого «кохання», поки я уваги потребую!
Хіба я прошу багато? Просто співчуття і розуміння, материнська любов і підтримка!
Чи кожного дня я приходжу до неї зі звісткою, що мій світ завалився і мій чоловік виявився не тим, ким я думала. Що замість доброго і люблячого чоловіка, я отримала людину з вивертами та брехнями, яка мені замилювала очі, а сама зустрічалася за моєю спиною з найкращою подругою!
Мені важко навіть про це згадувати, але я тримаюся заради дитини, не хочу, щоб син бачив мої червоні очі. Хочеться просто піти погуляти містом, щоб потім від втоми сісти на лавочку і нарешті ожити!
– Тобі треба думати про майбутнє, – каже мені на це мама, – Ти ще молода, дитина швидко звикне до нового тата. Тому не хнюп носа, а дивися навколо, скільки чоловіків ходять самотніх. От і вибирай!
Як вона може таке казати? Це, що за життя таке – обтрусився і на нові граблі? Та я їх бачити не хочу, а як уявлю, що прийдеться знову через таке проходити, то я й близько не хочу коло чоловіків бути!
А мати моя просто другу молодість отримала, вже й до мене знайомити свого кавалера привела.
– Це Семен, доню, ми вирішили, що досить нам по парках зустрічатися, а пора жити разом. У нього своя квартира, тому я переберуся до нього, а ти тут поки уживайся та налагоджуй своє особисте життя.
Ну хоч за квартиру «дякую», а то я вже собі й уявити не могла, що прийдеться стояти в черзі в ванну з ним.
Але знову ж таки, невже мама мене не розуміє? Що мені треба аби вона з дитиною побула, поки я прийду до себе? Невже це так важко усвідомити? Вона йде зранку на роботу, далі приходить щось приготує і біжить до свого Семена, а інколи й нічого не приготує, а одразу йде до Семена. Ні аби онука взяти в парк погуляти, аби йому пиріжків напекти, як ото роблять бабусі. Ні, моя мама малює губи і вперед до коханого.
В мене не те, що нема підтримки, в мене ще й додаткове потрясіння від того, як це все відбувається. Рідну дитину проміняти на якогось чоловіка? Аж так приспічило?
– Доню, будеш моєю дружкою, – сяючи каже мама.
– Ні, не буду!, – я вирішила все їй сказати і про підтримку і про розуміння, а вона на те мені каже:
– Будеш в моїх руках, то все зрозумієш. Я тобі все в житті віддала і навіть більше. а ти тепер хочеш аби я ще й тобі нянькою була, коли ти вже доросла жінка? Ні, дякую.
І хто з нас правий? Я вважаю, що мама веде себе неадекватно.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
